лялькова вистава

МАРІЙКА І ВЕДМІДЬ

(За мотивами народної казки)

ВЕДУЧИЙ: 

Марійка в лісі заблукала,

Кричить, гукає… та дарма,

Луна із яру відказала –

Нікого навкруги нема.

Куди не глянь – зелена хаща, вологий морок від землі,

Он там дупло як вовча паща,

А там страховисько в імлі.

Так страшно в лісі, така стомилась.

Вже вечір з неба сонце зняв…

Вона до дуба притулилась

І сон обійняв…

У лісовій старій хатині

Колись лісничий проживав,

Ведмідь в ній оселився нині

І сам собі хазяйнував.

В цей вечір йшов до свого дому,

Якихось ягідок шукав,

Відчув незвичне, незнайоме

І до дубка попрямував.

А там марійка спить маленька,

Білявий чуб на носа звис,

Він в лапи взяв її тихенько

І обережно в хату вніс…

Вже піднялося ясне сонце.

Пташки заспівують пісень,

Проміння лине у віконце,

Стає до діла світлий день.

Відкривши сину оченята,

Марійка хоче зрозуміть:

Куди прийшла? Яка це хата?

І що це за страшний ведмідь!

Заплакала так відчайдушно…

Ведмідь їй каже:

ВЕДМІДЬ:

Не тужи!

Я дуже добрий, знай дитино,

Ти  краще сльози бережи.

Тепер ти будеш в мене жити,

Бо піч топити я не зміг,

Прибрати треба і зварити, -

Адже це хатка, не барліг.

ВЕДУЧИЙ:

Дівча знов плаче:

МАРІЙКА:

Я не знаю!

Я так не хочу!

Я боюсь!

Там у селі мене чекають

Мої бабуся і дідусь!

ВЕДМІДЬ: 

 Нічого ми дамо їм звістку:

Що я знайшов тебе, зберіг,

Пиши на хусточці,

Я їм підкину на поріг.

ВЕДУЧИЙ:

Отак Марійка залишилась:

У хаті чисто, все блищить,

Топити  піч сама навчилась

І без роботи не сидить.

Ведмідь їй догоджа в усьому:

Дрівець наносить і води…

Просилася:

МАРІЙКА:

Мене додому, будь  ласка, прошу

Відведи!

ВЕДУЧИЙ: 

Не слухав зовсім, тільки бовкне:

«Іди ось трохи погуляй».

Вона засмутиться , замовне,

А він іде собі у гай.

Десь ходить… а вона, бувало,

Як тільки зрідка вийде в ліс, -

До неї віти прихилялись,

Ромашки лісові тяглись.

І на хвилиночку  здавалось,

І так їй весело було.

А ще збігались з верховіття

Веселі вивірки прудкі.

Її Оточували миттю

І грались з неба залюбки.

Одного разу рано встала,

Щоб пиріжечків напекти,

Ведмедя лагідно спитала:

МАРІЙКА:

В село їх зможеш віднести?

Бабусі й дідусю… благаю!

Ведмедику, не відмовляй!

Я все у кошик поскладаю,

Ти на світанку вирушай!

ВЕДМІДЬ:

Ну добре. Зараз ляжу спати,

А завтра вдосвіта піду!

Так гарно вмієш у мовляти –

Слів для відмови не знайду!

ВЕДУЧИЙ: 

Наївся пиріжків гарненько,

Заснув, схилилась голова,

Марійка робить все тихенько,

Щоб не прокинувся, бува.

У кошик листя настелила,

Залізна, думає: «Пора»,

Себе травичкою накрила,

А зверху пиріжків гора.

Прокинувся ведмідь раненько.

Світає. Вже живе ще спить.

Промовив:

ВЕДМІДЬ: 

Буду йти тихенько,

Марійку тільки б не збудить.

Вона стомилась коло печі,

Їй треба добре відпочить…

ВЕДУЧИЙ:

Підняв він кошик, взяв на плечі,

Не кваплячись, пішов ведмідь.

Іде , зігнувся, бо на спині

Гостинці він в село несе…

Сидить Марійка у корзині,

Крізь щілинки їй видно все.

Світанок тіні порозкидав,

Пташок в гніздечках побудив,

Ведмідь подумав: «Я ж не  снідав.

Пройшов багато. Зголоднів».

Промовив вголос:

ВЕДМІДЬ: 

Треба сісти, - неблизько ще оте село

І пиріжечки можна з’їсти,

Хто взнає, скільки їх було.

ВЕДМІДЬ: 

Марійка чує ті розмови,

І  думає: «Знайде мене,

Тоді у ліс  поверне знову,

До того ж кара не мине».

І промовляє:

МАРІЙКА:

Бачу, бачу,

Занадто ти вже став ледачий.

Не здумай сісти на пеньок,

Не здумай з’їсти пиріжок !

Я хоч далеко та все знаю

Все чую й добре помічаю.

ВЕДМІДЬ :

Невже все бачить? Ну й дівчисько!

Я встиг чимало вже пройти …

Виходить це ще досить близько.

Подалі треба відійти.

ВЕДУЧИЙ: 

Іде крізь хащі  й вітроломи,

Плечима  розсува гілля

І думає: «Марійка вдома,

Не може бачити, де я …»

Промовив:

ВЕДМІДЬ: 

Сяду на пеньок

Та  з’їм одненький пиріжок!

ВУДУЧИЙ:

Марійка знову промовляє:

МАРІЙКА:

Бачу, бачу,

Занадто ти вже став ледачий,

Не  здумай сісти на пеньок,

Не здумай з’їсти пиріжок!

Я хоч далеко, та все знаю,

Все бачу й добре помічаю.

ВЕДУЧИЙ:

Дивується ведмідь:

ВЕДМІДЬ:

Ну й очі…

Більш півдороги подолав,

Вона  все бачить і не хоче,

Щоб я у кошику щось взяв.

ВЕДУЧИЙ: 

Іде, хоч кроки невеличкі,

Та все ж ні разу не присів.

Подумав:

Край села криничка,

Ось там наїмся пиріжків.

Там до криниці він дістався…

Вже лапи грузнуть у пісок,

Як зупинитись зібрався,

Марійчин чує голосок:

МАРІЙКА:

Бачу, бачу ,

Занадто ти вже став ледачий,

Не  здумай сісти на пеньок,

Не здумай з’їсти пиріжок!

Я хоч далеко, та все знаю,

Все бачу й добре помічаю.

ВЕДУЧИЙ: 

Їй видно все: село і хату,

Знайоме плетиво доріг…

Залишилось так небагато –

Аби назад він не побіг…

Ведмідь постояв ще хвилинку,

Оглянувся туди й сюди,

Поставив у пісок корзинку,

Сказав: «Нап’юся хоч води».

Узяв цеберко край кринички

Залізним  ланцюгом гримів,

І поки набирав водички, -

Усіх собак в селі збудив.

ВЕДУЧИЙ:

Ті зразу почали брехати

І до криниці подались…

Не встиг ведмідь води набрати,

Побіг прожогом в темний ліс.

Забув про все. Біжить щосили.

Поміж дерев нелегка путь,

Жахається щоб не вкусили

За п’яти якщо доженуть.

Та в ліс собаки не побігли,

Край  лісу лемент ізняли…

Тут люди вже зібратись встигли,

До кошика  всі підійшли.

Бабуся з дідом здогадались, бо чули, що ведмідь побіг.

Надіялись і хвилювались…

І враз – Марійка на поріг!

Бабуся з дідусем радіють,

А з ними всі: старі й малі…

І досі про таку подію

Говорять люди в тім селі.

 Куфко Н. Б.,педагог СШ № 72 м. Києва