Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Шукаємо у нас
Сайт "Чомучка"
 
Лічильник
Користувачі : 4084
Зміст : 259
Посилання : 78
Переглянути хіти змісту : 2259121
Реєстрація / Вхід
На даний момент 93 гостей на сайті
Головна Віртуальна школа З історії українського в'язання

З історії українського в'язання

З історії українського в'язання

За матеріалами статті:
ДЖЕРЕЛА ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО В’ЯЗАННЯ У ЗАГАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКОМУ КОНТЕКСТІ (З НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО СЕРЕДИНИ ХІІІ СТ. Н. Е.)
Козакевич О. Р.
Львівська aкадемія мистецтв


Історія в’язання налічує декілька сотень років і є самобутнім явищем декоративно-ужиткового та народного мистецтва України. Найдавніші плетені пам’ятки як українські, так і європейські важко датувати, оскільки їх аналіз ведеться на базі археологічних знахідок, архівних та історичних матеріалів. Трикотажне виробництво є доволі новою галуззю порівняно з ткацькою, історія якої сягає тисячоліть. Тому історичні та культурологічні аспекти цієї проблеми ще недостатньо вивчені, особливо українською наукою та мистецтвознавством. Історію європейського трикотажу зарубіжні автори починають грунтовно опрацьовувати з другої половини ХVІІІ ст. [1, 11], історія ж українського в’язання привертає увагу вітчизняних науковців лише в другій половині ХХ ст. Переважно це видання, що висвітлюють технологічні проблеми сучасної трикотажної промисловості, посібники та альбоми для вивчення  техніки в’язання спицями і гачком, а також незначна  інформація у дослідженнях про український народний стрій [2]. Щодо витоків давньоукраїнського в’язання, то такої праці не існує серед доробку ані вітчизняних, ані зарубіжних науковців. Відтворити одяг населення давньої України, проаналізувати матеріал, сировину, знаряддя для виготовлення, розглянути способи декору спробували І. Кодлубай, О. Ноги О. [3]. Досить вагому інформацію про давнє плетіння (переважно як техніка) викладає З. Васіна [4]. Дані про знаряддя виготовлення одягу, серед якого гачки та спиці,  наводять вітчизняні автори здебільшого в працях, що стосуються давньої археології України [5; 6; 7; 8]. Можна лише припустити, якою технікою виготовляли вироби – плетельною чи в’язальною, оскільки візуально полотна схожі між собою, однак автентичних зразків не збереглося. Зарубіжні дослідники історії в’язання взагалі не згадують про його існування на теренах давньої України [9], що вносить деякі суперечності, зважаючи на наукові твердженя вітчизняних вчених. Тож історія українського плетіння відрізняється від історії розвитку європейського з певних об’єктивних причин.
Плетіння (сучасний трикотаж) є невід’ємною частиною історико-культурної спадщини України і заслуговує уваги поряд з такими  дослідженими та опрацьованими видами декоративно-ужиткового мистецтва, як ткацтво, прядіння та вишивка. В’язання, плетіння – вид рукоділля – це ручне виготовлення різноманітних виробів одягової та інтер’єрної групи з ниток на дротах (двох чи п’яти) або за допомогою гачка.  Належить до текстильної техніки, основною характеристикою якої є можливість утворити ряд петель з нитки різного гатунку (вовна, бавовна, шовк, синтетика) необмеженої довжини. Із появою спеціальних в’язальних машин речі починають виготовляти  механізованим методом і в’язання виступає як вид текстильної промислової галузі.
Найдавнішими матеріалами, які використовували первісні люди в період пізнього палеоліту (Старий Кам’яний вік: ХХV тис. до н. е. – Х-ІХ тис. до н. е.) для прикриття тіла, були шкура та хутро диких звірів. Вони виступали у ролі куска тканини, а смужки шкури були як нитки та шнурки.   Процес обробки такого матеріалу вимагав певних знань та вмінь, а розвиток одягового виробництва диктував нові техніки і знаряддя праці: ножі, скрябачки, шила, голки тощо. Наприклад, у Мізинській стоянці на Десні (Чернігівщина) було віднайдено кістяні голки з просвердленими дірочками, датовані 25 тис. р. до н. е.
В’язання належить до текстильної техніки, зразки якої – кручені нитки, глиняні пряслиця, частини дерев’яних веретен періоду Трипільської культури (епоха енеоліту: V-ІVтис. до н. е. – ІІІ тис. до н. е.) – було віднайдено на теренах давньої України.
Плетіння як техніка з’явилось раніше, ніж ткання, і стало основою виникнення таких ремесел, як прядіння, ткацтво та в’язання (трикотаж). Уже в археологічних пам’ятках періоду пізнього палеоліту було знайдено перші знаряддя для плетіння. Основним поштовхом до появи плетених (як техніка) виробів, а відповідно і розвитку, став наприкінці Х-ІХ тис. до н. е.  перехід суспільства від полювання до нових методів отримання продуктів харчування – рибальства, птахоловства, що викликало потребу в сітях, снастях, кошиках. У палеоліт, наприклад, ловили рибу не тільки „удицею”, а й плетеною гачком сіткою – „мережею”, від чого і пішла назва різновиду плетіння – мереживо [10]. Первісним матеріалом для плетіння була дика кропива, згодом починають використовувати кору, дерев’янисті волокна, волокна рослин та шерсть тварин, що в епоху неоліту (VІІ-VІ тис. до н. е.) призводить до появи прядіння, яке стало основою для зародження та розвитку ткацтва, а згодом і в’язання.
Існують декілька гіпотез та припущень, що стосуються найперших в’язаних виробів з вовни, але вони не мають жодного документального підтвердження. Одне із припущень представляє Пенелопу з „Одіссеї” Гомера як в’язальницю (ІІІ – ІІ тис. до н. е.), коли вона щоночі розпускає виготовлений нею килим (саван) [11]. Саме в’язане полотно надається до розпуску, а з цієї самої нитки можна виробляти речі декілька разів і кілька разів їх розпускати.
Цікавою є гіпотеза щодо в’язаного одягу Ісуса Христа: із залишків червоної пряжі Діва Марія вив’язала сорочку Ісусові, яку перев’язувала щорічно [12] і яка в результаті перетворилася на червоний хітон. Саме цей процес в’язання зображено на полотні ХІV ст. „Діва Марія з в’язанням” майстра Бертрама, що знаходиться в Галереї мистецтв у Гамбурзі.
Існує припущення щодо жіночих суконь Давнього та Середнього Єгипетського царства (ІІІ тис. до н. е. – ІІ ст. н. е.): вони були виготовлені технікою в’язання, оскільки дуже щільно облягали фігуру [13].
Цікавою є  версія щодо арабської техніки в’язання на рамах [15], яка вважається найдавнішою. Ця техніка, на нашу думку, дуже нагадує техніку „брання”, якою наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. виготовляли в деяких регіонах України (волинське Полісся, Бойківщина) очіпки, пояси та панчохи. Подібний спосіб плетіння був відомий ще у Єгипті в ІІ тис. до н. е., а згодом поширився і в країнах Західної Європи. Припускаємо, що в’язання на рамах було перехідним етапом від ткацтва до плетіння на дротах, а створені на рамах вироби зовні практично не різнилися своєю фактурою від вив’язаних згодом за допомогою дротів. Вважається, що в’язання пішло з країн Арабського Сходу, а через Іспанію та Італію потрапило в країни Західної Європи, де набуло розвитку і популярності.
Найстаріші в’язані вироби з коптських могильників віднайшли під час археологічних розкопок у Єгипті. Знову ж таки, немає серед науковців одностайної думки щодо датування перших в’язаних виробів. Деякі джерела вказують на ІІІ тис. до н. е. [14], інші – на V-VІ ст. н. е. [15]. Знайдені дроти зі слонової кістки з Галії (колишня провінція Риму, тепер – територія сучасної Франції) завдовжки 28 см та плетені деталі з римських теренів датовані початком ІІ ст. н. е.. Польська дослідниця І. Турнау вважає, що найдавніші плетені з вовни речі – це шкарпетки та інші дрібні коптські вироби з перших століть н. е. [16]. Правда, невідомо, використовували шкарпетки у щоденному вжитку чи їх давали тільки до поховання.
За твердженням дослідників Д. Бернхем та М. Халд, ці вироби з коптських гробниць початку ери були виготовлені не за допомогою дротів, а технікою голкового стібка, що так само належить до в’язальної техніки. Ця техніка наближена більше до техніки шиття, ніж до техніки ткання, а за своєю методикою виконання (накручування, протягування, утворення петель) нагадує техніку в’язання гачком. У даному разі роль гачка виконувала довга голка з дерева, слонової кості чи рогу. Виконані таким способом вироби призначалися тільки для власного користування, оскільки техніка голкового стібка була клопіткою і вимагала багато часу. Очевидно, це  стало поштовхом до удосконалення технологічного процесу в’язання: довгу голку замінили двома дротами.
Перші відомості про наявність плетених (як техніка) виробів на теренах давньої України стосуються періоду пізнього палеоліту – плетені сіті, верші та загороди, коли населення перейшло до нових форм полювання та добування їжі. Про це свідчать настінні рисунки з пісчаника Кам’яна Могила на р. Молочна, де зображено різноманітні загорожі, рибальські сіті. У Мізинській стоянці віднайдено голки-спиці, що підтверджує перші спроби давніх людей займатися плетінням. Великі голки з кості та дерева також було віднайдено на стоянках Середньодніпровського басейну. На Сурському острові на стоянках біля Дніпра (досліджені В. Даниленком) виявили кістяну голку для виготовлення рибальських сітей. Про плетиво періоду пізнього палеоліту за межами прадавньої України свідчать віднайдені жіночі скульптурки на території давньої Німеччини [17].
У період неоліту (VІІ-VІ тис. до н. е. – V-ІV тис. до н. е.) техніка плетіння вдосконалюється і її починають застосовувати у виробництві одягу за допомогою голок або гачків, які виготовлені з кістки чи рогу і становлять найчисельнішу групу знарядь праці. Наступні в’язані вироби з теренів давньої України датуються ІV тис. до н. е. – першою половиною ІІІ тис. до н. е. [18] (епоха енеоліту: мідно-кам’яний вік) і належать до періоду Трипільської культури, коли ткацтво вже набуло на цих землях високого розвитку, а виробництво металу поширилось практично на всіх теренах Правобережної України. Носієм такої інформації виступає керамічний посуд, на якому було виявлено відбитки тканин, виготовлені ткацькою та в’язальною технікою, оскільки автентичні зразки цих тканин не збереглись. Також було віднайдено гачки для в’язання, що належать до археологічних знахідок з вищеозначеного періоду.
В епоху енеоліту набувають ритуального та магічного значення плетені жіночі головні убори, тимчасом як у повсякденному побуті носять хутряні або шкіряні шапки. Традиція прикривати волосся (сакральна та функціональна) збереглася в Україні з давніх часів і до початку ХХ ст. Плетений одяг (як техніка) використовують для ритуальних обрядів: весняного та осіннього циклів [19].  Плетений з рослинних волокон, він  покриває тіло повністю або частково, а по низу оздоблений такими ж волокнами на зразок бахроми. Щодо плетених або в’язаних сіток, в які жінки вкладали волосся, можна стверджувати, що вони є прототипом волосників періоду Київської Русі та сіток епохи  Ренесансу. На статуетках доби пізнього палеоліту існує зображення  головних уборів, вив’язаних на зразок середньоазіатських шапочок – „кулутів”: на тім’ї вив’язуються по колу, а далі прямокутником до плечей. Населення Трипілля мало тісний зв’язок з культурами інших держав – Середномор’ям, Месопотамією, Малоазійськими країнами і навіть Єгиптом, а також багато спільного з культурами Балканського півострова та Малої Азії, що взаємовплинуло на розвиток обох сторін.
Початку ІІ тис. до н. е. стосуються  згадки про плетені вироби з вовни, що пов’язані з високорозвиненим виробничим комплексом катакомбних племен (епоха бронзи: ІІІ тис. до н. е. – ІІ-І тис. до н. е.). Саме цей період характерний формуванням основних складових слов’янського одягу. Найдавніші археологічні знахідки, що дають уявлення про первісні складові одягу, належать до VІІ-VІ ст. до н. е. [20]. Зі скіфського періоду (VІІ ст. до н. е. – ІІІ ст. до н. е.) було віднайдено в’язальний мідний гачок з акрополя Кам’яного городища, що свідчить про використання в’язаних речей у побуті давнього народу: вироби переважно виготовлялись з вовни, льону та коноплі. Серед пам’яток черняхівської культури (анто-склавинський період: ІІ-ІІІ ст. н. е. – V-VІІ ст.) виявили гострі кістяні дроти для вив’язування окремих деталей одягу, що підтверджує в’язання на цих теренах [21]. Саме цим періодом датуються і дитячі в’язані шкарпетки, віднайдені в коптському могильнику в Єгипті [16, 17].
Можливо, техніку в’язання завезли скіфи з Арабського Сходу, оскільки вони були індоєвропейцями, представниками іраномовних кочовиків, які принесли нову культуру [22]. В’язані речі могли бути предметом імпорту внаслідок торгівлі з грецькими колоніями у Причорномор’ї. Саме ці колонії вже у V ст. до н. е. стали першими організованими центрами торгівлі. На терени давньої України приїжджали також купці з Персії, Індії, а народи Причорномор’я мали зв’язки з Іраном та Єгиптом. Визначити конкретно, якою технікою – на рамах, голковим стібком чи дротами були вив’язані ці вироби, неможливо, оскільки автентичних зразків не збереглося. Вірогідно, при виготовленні одягу використовували техніку голкового стібка, як і для виробів з коптських могильників. Можна  припустити, що на землях давньої України в’язання існувало  приблизно в той самий період, що й у Єгипті, а виробничий одяговий комплекс був на високому рівні, про що свідчать археологічні розкопки.
У VIІ ст. н. е. на території давньої України з’являються арабські купці, що стало наслідком великої азійсько-середземноморської торгівлі, яку організували араби. Вже у цей час одяг набував і  чужоземних рис в результаті торгівельно-обмінних відносин. Це позначилося на подальшому розвиткові мистецтва, на яке мали вплив культурні тенденції Сходу.
Надалі в історії давньоукраїнського в’язання з’являється велика прогалина – інформація відсутня аж до ХІ ст., часу утвердження Київської Русі (ІХ – початок ХІІІ ст.). У цей період яскраво виступає самобутня культура княжих часів з місцевими, народними елементами, але з ознаками чужорідних впливів. Спочатку це були орієнтальні впливи, згодом візантійські та європейські. Найважливішим центром у Х ст., на який орієнтовалося образотворче та декоративно-ужиткове мистецтво Русі, була на той час Візантія. Найдорожчі тканини для виробництва одягу для князів та знаті привозили саме з Візантіі (перші тканини з’явилися на Середньому Подніпров’ї вже в VІ ст.) та Арабського Сходу. Більша частина населення, особливо сільської місцевості, використовувала доморобний матеріал, сировиною для якого слугували вовна, льон та конопля, заможні мали змогу купити дорогі привозні тканини.
Наприкінці Х ст. центром ремісництва стає Київ, де працюють майстри-спеціалісти понад 60 професій [23]. У цей період домашнє виробництво поступово переходить у ранг ремесла, особливо ті галузі, які пов’язані з виготовленням одягу. Між ремісниками теж відбувається диференціація: вони поділяються на сільських, вотчинних та міських, що впливає на якість та асортимент виробів. Сільські ремісники працювали на частину сільського населення, вотчинні – на господаря (тобто були феодально залежні), міські працювали  на міський ринок. Якщо сільські ремісники дотримувались традицій, застосовували доморобний матеріал та сировину і менше піддавались новомодним віянням, однак відставали у технологічному процесі, то міські ремісники мали змогу виготовляти речі з привозного матеріалу, використовуючи чужоземні зразки високого гатунку. У свою чергу, завдяки „консерватизму” сільських ремісників збереглись традиції народного одягу, тимчасом як у містах вони знівелювалися. У селах з натуральним господарством, де не було поділу на майстрів-спеціалістів, аж до ХІХ ст. усі роботи виконувались в одній родині. У традиційний український одяг проникають раніше не відомі елементи та декор, що спричинило втрату їх первинності змісту та призначення. Надалі це відбилося на розвитку одягового ремесла та національного вбрання загалом. Сталі форми і традиції збереглися до ХІІІ ст. – початку золотоординської навали, що вплинула на подальший розвиток культури та мистецтва України.
Саме періоду Київської Русі належать згадки про щільноприлягаючі покриття  голови, що називалися „клобуки” чи „каптурі” [24] – церковні головні убори. У дещо видозміненому вигляді їх виготовляли на продаж ченці Києво-Печерського монастиря. Такі покриття голови, а також сукняні ковпаки були присутні і в чоловічому одязі княжої доби. У міському чоловічому строї побутували й плетені вовняні шкарпетки, що мали назву „копитця”. Такі ж „копитця” носили і жінки, одягаючи їх босоніж. Використовувались в одяговому комплексі, окрім шкіряних, і в’язані пояси, якими підперезували сорочки. Й надалі жінки приділяють увагу волоссю, яке мало магічне та ритуальне значення, що формувалось на підставі древніх язичеських обрядів, які зобов’язували жінку  прикривати волосся, та пов’язаними з ними головними уборами. Серед жінок суспільної верхівки були поширені очіпки з сітки, так звані „волосники”, „чепці”, „повойники” [25], які сплітали з золотих або срібних ниток. Бідніші верстви виготовляли ці головні убори з дешевої тканини та пряжі. Такого типу очіпки, тільки з лляних чи бавовняних ниток, зустрічаються у деяких етнографічних комплексах України кінця ХІХ – початку ХХ ст. Для горожан і селян в’язаним доповненням до одягу були рукавиці та шкарпетки [26]. Багаті верстви суспільства теж носили рукавиці, але з пряжі високого гатунку, щедро оздоблені золотим галуном та бахромою. Ще одним елементом одягу періоду Київської Русі, який дійшов до нашого часу у дещо зміненому вигляді, є браслети – наручі, які носили заможні жінки. Ця деталь одягу – прикраса, не була дуже поширеною, зазвичай привозили купці та торговці. Служили браслети для підтримки на зап’ястях широких рукавів полотняної сорочки і виготовлялись з металу. Вони є своєрідним прототипом таких самих браслетів, але з вовни – „поручі”, „нараквиці”, що є складовими одягового етнографічного комплексу Гуцульщини та Закарпаття кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Прийняття християнства створило умови для розширення економічних та культурних контактів Русі не тільки з Візантією, а й з романським Заходом. У ХІІ – ХІІІ ст. стратегічним торгівельним партнером Київської Русі стає Західна Європа, вплив якої особливо проявляється на західноукраїнських землях (Червона Русь, Галицька земля) через Німеччину та Угорщину. Ще в період давньої Русі одяг селян та бідноти суттєво відрізнявся від одягу знаті й міщан, залишаючись архаїчним у крої та декорі, що надалі вплинуло на збереження видів народного промислу, зокрема  в’язання. Окрім того, про одяг знаті збереглося більше задокументованих даних, ніж про одяг бідних верств населення, оскільки літописці та живописці приділяли увагу панівним колам. Загалом широкі верстви населення продовжували використовувати для виробництва одягу доморобні матеріали, а багаті прошарки надавали перевагу привозним дорогим тканинам. Саме поєднання традиційних форм одягу та матеріалів із запозиченими і створило єдину культурну цілісність, що переросла у своєрідний стиль, який особливо розвинувся на західноукраїнських теренах впродовж усіх наступних століть.
Щодо пам’яток в’язання Західної Європи V-ХІІ ст., то археологічних чи документальних підтверджень існування плетіння на дротах у цей проміжок часу, як і на давньоукраїнських теренах, існує дуже мало.  Переважно це були вироби для покриття голови та рук, зазвичай невеликих розмірів та однокольорові [9, 21]. Найчастіше зустрічаються відомості про літургійні шовкові, рідше лляні рукавиці романського періоду, які використовували у VІ-VІІ ст. під час літургій [9, 23]. Надалі широко застосовуються в’язані рукавиці у Середньовіччя, у тих країнах,  де сповідувалась католицька віра. Спочатку вони виготовлялись для церковного призначення здебільшого в білих кольорах, пізніше – у чорних, червоних, зелених та фіолетових. Це залежало від виду богослужіння, під час якого вони використовувались. Літургійні рукавиці відрізнялись від виробів щоденного вжитку кольором і орнаментикою, а згодом формою та висотою: коротші – до зап’ястя, довгі – до ліктя. Рукавиці знаті та духовенства прикрашались дорогоцінним камінням та золотом. Застосовування в’язаних рукавиць під час католицьких богослужінь запобігло занепаду і посприяло розвиткові в’язального ремесла.
Окрім церковного призначення, в’язані рукавиці були атрибутом світського одягу, особливо в Середньовіччя, і набули поширення як предмет розкоші та невід’ємний одяговий аксесуар верхівки суспільства. Вони служили не тільки покриттям рук та долоней, віддзеркалюючи соціальний стан їх власника, а мали ще й символічне значення. Лицарі прагли отримати від „дами серця” в дарунок рукавичку як підтвердження її уваги та симпатії, а кинута суперникові рукавиця була викликом на двобій. Також удостоювались її при посвяті в лицарі та присвоєнні єпископського сану. У рукавичках не можна було заходити до собору, а подавання руки в рукавиці при привітанні вважалося неприпустимою помилкою  етикету. Тому дуже часто праву рукавицю чоловіки носили в руці або за поясом. Для власних побутових потреб рукавиці вив’язувалися в домашніх умовах, а високої якості і філігранної роботи – в монастирях та знавцями цієї справи.
Із прийняттям та розвитком християнства в Київській Русі та зважаючи на самобутність традиційного костюма рукавиці не набули поширення на цих землях ні в церковному, ні у світському застосуванні, а відповідно не розвивалось інтенсивно  і в’язання.
Щодо техніки та матеріалу, які використовувались для виготовлення в’язаних виробів у цей період, то вони практично не змінювались до ХІІІ ст. Покриття рук, ніг та голови зазвичай в’язались двома дротами. Найбільшою складністю при в’язанні було моделювання форми виробу, яке полягало у зміні його ширини, що вимагало правильного розрахунку петель. Особливо це проявлялось при виготовленні рукавиць, тому дуже часто їх виконували технікою голкового стібка [9, 28]. Для вищих верств суспільства використовували як сировину шовкову пряжу, а для простішого люду – вовну та льон, залежно від географічного розміщення країни.
Про в’язані панчохи цього періоду є лише одна згадка про знахідку з території Швейцарії [9, 26] VІІ та ХІІ ст. н. е. Можливо, вони виконані технікою голкового стібка, оскільки це пов’язано з тим, що до ХVІ ст. у костюмі Західної Європи побутували панчохи, виготовлені з цупкої тканини або зі шкіри,   так звані „панчохи-шоси”. Ноги також обмотували від ступні до коліна вузькими смугами матерії. З ХІІ ст. суцільні панчохи-панталони розділяються на панталони і довгі панчохи, які між собою з’єднуються шнурками. Вірогідно, що пара панчіх, знайдена в Швейцарії, була першою спробою удосконалити покриття ніг.
Саме  період кінця ХІІ – першої половини ХІІІ ст. характерний інтенсивним розвитком ремесел, пов’язаних з виробництвом одягу. Готична мода та силует диктують нові матеріали, нові прийоми виготовлення одягу та вдосконалення самої техніки шиття. Одяг, що складався з незшитих кусків тканини, набуває нових форм завдяки розвиткові кравецтва. Створення одягу стає фаховим ремеслом, яким професійно починають займатися кравці, що сприяє еволюції конструювання. В історичному костюмі ХІІІ ст. вперше з’являються вшивні рукава, які прив’язували до основної форми шнурками, для об’єму використовують витачки, а крій тканини уможливив створювати фасони одягу незалежно від ширини ткацького верстата.
Готичний стиль був першим загальноєвропейським стилем, який знайшов своє відображення і в костюмі Галицько-Волинського князівства, але з притаманними йому самобутніми місцевими рисами [43]. Надалі історія моди, кравецтва та в’язання на західноукраїнських теренах нерозривно пов’язана з усіма економічними та політичними подіями, що відбуватимуться у Європі та в державах, до складу яких належатимуть території Західної України.
Отож, проаналізувавши період з найдавніших часів до середини ХІІІ ст. н. е., можна зробити певні висновки щодо розвитку в’язання. Насамперед, датування перших плетених виробів, як давньоукраїнських, так і європейських, становить труднощі через відсутність автентичних зразків, а розбіжності в датах коливаються від ІІІ тис. до н. е. до V ст. н. е. Існують деякі гіпотези, припущення щодо перших зразків плетених виробів, які, однак, не мають документального підтвердження (Пенелопа-в’язальниця, єгипетські сукні). Цікавою є версія про арабську техніку в’язання на рамах, яка, гадаємо, могла бути перехідним етапом від ткацької техніки до плетіння на спицях. На наш погляд, вірогідна подібність цієї техніки з давньоукраїнською технікою „брання”. Цей призабутий сьогодні вид ремесла („брання”) має, вважаємо, давнє походження та глибоке коріння. 
У європейських дослідженнях з історії в’язання підтверджені факти стосуються перших століть н. е. (ІІ – V ст.). Вони вказують на знахідки (плетені дитячі шкарпетки) з коптських могильників у Єгипті. Та немає у цих працях жодної інформації про існування в’язання на давньоукраїнських теренах, хоча вітчизняні науковці подають такі відомості, датуючи їх ІV тис. до н. е. – ІІІ ст. до н. е., а про існування плетіння як техніку свідчать пам’ятки ще з часів палеоліту.
Щодо цих розбіжностей: ми підтверджуємо факт наявності в’язаних виробів на давніх землях України у зазначений період, але виконаних, можливо, не спицями, а технікою голкового стібка або на рамах, як і у Європі. Свідченням  існування в’язання із застосуванням допоміжних предметів (на відміну від техніки плетіння, яка їх не вимагає) є знахідки кістяних дротів, гачків з територій давніх стоянок. На нашу думку, в’язання мало місце на прадавніх українських ареалах раніше, ніж на європейських, або у той самий період, оскільки тут побутував високорозвинений виробничий одяговий комплекс. Це спростовує твердження зарубіжних дослідників про те, що в період раннього палеоліту на теренах Східної Європи, і на прадавній Україні зокрема, не існувало людності [27].
І в українській історії, і в європейській інформація про плетені речі V ст. н. е. і аж до ХІ ст. н. е. практично відсутня. Лише з ХІ ст. у Київській Русі в традиційному українському костюмі з’являються в’язані речі – „клобуки”, „копитця”, „волосники” тощо. У Західній Європі в’язані вироби були  більш популярними, що пов’язано з модними тенденціями в європейському  костюмі та поширенням католицизму. Відповідно і розвиток в’язання на теренах давньої України та країн Західної Європи пішов у різних напрямах.
Сировиною, з якої виготовляли плетений одяг, для бідніших верств населення слугували вовна, конопля та льон, для багатих – шовк, вовна найвищого гатунку з використанням золотих і срібних ниток та дорогоцінного каміння для оздоблення.
Тож з кінця ХІІ – початку ХІІІ ст. починається новий етап у створенні одягу, зокрема в’язаних речей. Саме цей період характерний інтенсивним розвитком ремесел, пов’язаних з виробництвом одягу, з’являються нові матеріали, які вимагають новітніх технологій та форм одягу. Готичний стиль стає загальноєвропейським і позначився також на костюмі західноукраїнських земель, який сформувався під впливом чужоземних культур, зберігши самобутність місцевого колориту.

 

 
Дитяча бібліотека ХХІ ст. це...