Тарас Григорович Шевченко-Грушівський родом з Звенигородського повіту 37 (в Київщині). З усіх 12-ти повітів Київщини повіт Звенигородський і тепер ще, коли майже усі ліси сплюндровано, видається красою своєї природи. Вітки Карпатів перерізують його і вдовж і поперек. Найвищий шпиль горбів сягає до 700 ступнів. Тим-то більша частина повіту, найпаче куток південно-східний, горбковата, хвилясто-розлога.

37 Сучасний Звенигородський повіт межує: в головах з повітом Каневським; у ногах його лежить Херсонщина; на захід сонця новіти Уманський та Таращанський; на сході — повіти Чигиринський та Черкаський. Обшир повіту займає ледві 63 квадр[атні] милі; людності на сьому обширі більш 200 тисяч; людність мало що не вся — 90% українська, православної релігії, хоча за останні 25 р. чимало православних перейшло на штундову віру; людність переважно — 85% прості селяне з колишніх крепаків. Панів, щоб признавалися до національності маси народної, нема. Пани — здебільше поляки та «обрусителі» з великоросів або з німців і вельми мало вони піклуються про освіту та добробит народу. Народ живе з хліборобства; грунт землі дуже добрий, але ж землі у народу занадто мало. Колись заробляли ще з чумацтва, з пчільництва та садівництва; але тепер все се зникло; чумацтво — натурально — не встояло проти залізниці; малоземелля знівечило садівництво і пчільництво. До того ж великі не в міру податки, темнота і брак впливу людей освічених. А через все оце сучасна маса народна страшенно бідує всіма сторонами свого матеріального і духово-морального побуту.

З півночі на південь повіту плине річка Гнилий Тікич, приймаючи чимало невеличких допливів: Шполу, Полівку, Посоховату, Вільшану і інші. Взагалі місцевість повіту, найпаче тепер, коли лісів нема, не маючи характеру лісового, не набрала і характеру чисто степового; хоч і зустрінете степову розкішну рівнину, заслану зелено-оксамитовим килимом, але вона не велика, і глянь: впирається вона в гору, колись покриту було віковічним гаєм! Зустрінете гарну долину між горбами, а за нею зараз байрак, підперезаний веселим гайком. Така різноманітність надає обширу характер країни, середньої між степовою і лісовою. Не почуєте тут того потужного стогону, що під час бурі реве в лісі; нема і того невблаганного приголомшування пустелі, яким дише степ влітку під час спеки; тут усе: і густа блакить неба, і зелений або жовто-золотий килим поля, і гомін гаїв, і журливий та сумний вид могил, і тиха течія річок, і скляний поверх ставів мають вдачу тиху, привітну, м’яку, що не тільки не дратує дух, не озвірює чоловіка, а лащить серце пестощами нені доброї, ніжної, гріє його теплом кохання, наливає в душу того ліризму, що вабить до життя спокійного, до волі та до згоди і братолюбія між людьми. Найбільшою красою видається північно-східний куток Звенигородського повіту. Тут навкруги містечок Вільшаної та Лисянки порозкидалися густі та людяні села. Колись, було, вони тонули в густій сутіні темних лісів та прегарних садів. Краса природи, мабуть, перш за все сприяла тому, що в сьому кутку, як і в сусідньому з ним кутку Каневського повіту, пишалося колись малярство, найпаче між духовенством: ледві чи було таке село, щоб не було там свого маляра. Тепер за останні роки тут і малярство підупало. З сього кутка, опріч добрих художників, як Сошенко, Превлоцький і інші, вийшов не один письменник, не один учений, перейнятий ідеєю свідомої глибокої національної любові до України .

Так от в сьому хвилястому та зеленому кутку Звенигородського повіту є двоє сіл: Моринці і Кирилівка 39, яких до віку вічного не забуде український народ:

Петро Гулак-Артемовський, Петро і Феофан Лебединці, Іван Нечуй-Левицький і ін.

Моринці лежать трохи що не біля самої межі Каневського повіту; Кирилівка — трохи на південь, за 6 — 7 кілометрів від Моринець. Осажено оці села не пізніш XVII віку; бо відомо, що р. 1730 в Моринцях було вже 30 дворів посполитих, а в Кирилівці р. 1741 було 130 хат посполитих і 900 людності. Запевне відомо теж, що в обох селах в першій половині XVIII в. були церкви греко-католицької релігії, в обох во ім’я св. Івана Богослова. З початку віку XVIII Кирилівка і Моринці входили в склад величезного ключа Вільшанського маєтностей хорунжини коронної княгині Яблоновської, потім маєтності ті перейшли до відомого в історії Ка-/29/терини II Потьомкіна, а від його — до Василя Енгельгардта, що доживав віку і вмер у Вільшаній. Після його Вільшану, Кнрилівку і Моринці одідичив нажирований син його Павло Енгельгардт. Перегодом маєтності Енгельгардта, невідомо мені якою стежкою, перейшли до рук польського пана Еразма Фльоровського (Фльорковського. — Ред.). Останній під кінець рр. 60 збанкротовав, добра його пішли на ліцитащю Кирилівку придбав Микола Терещенко, а Моринці графиня Браницька. Нині в Кирилівці більш 4, а в Моринцях більш 3½ т[ис]. людності. В обох селах церкви і школи, але школи, звісно, мовою не народною, а чужою.

Треба зауважити, що, опріч Вільшаної, недалеко від Кирилівки і знаменита Лисянка та й інші села, де р. 1768 гуляли гайдамаки. В Лисянці хозяйновали ватаги Романченка, Богуна, Джурджі і інші. Трохи далі в сусідніх селах навкруги Кирилівки гуляли ватаги Носа і інші.

Доки житиме на світі українське слово, доки лунатиме українська пісня, доти Моринці і Кирилівка стоятимуть перед очима історії відродження українського письменства і національно-культурного життя нашого, бо ймення сих сіл навіки нероз’єднано зрослися з йменням генія українського слова Тараса Шевченка, що [став] на сторожі біля нашої національності.

Кирилівка і Моринці належали до маєтностей Енгельгардта. Між кирилівськими крепаками його з початку XIX віку була родина посполитого Івана і жінки його Марти Шевченків-Грушівських .

Рід Шевченків і Грушівських в Кирилівці дуже давній. На превеликий жаль, недостача до р. 1806 в Кирилівській церкві метрик не дала мені з’ясувати родовід Шевченків з початку роду. Відомо , що на просьбі кирилівців до переяславського єпископа Гарвасія між підписаними 80 селян[ами] на 10 місці стоїть Грицько Грушівський, а далі є Захар і Євстрат Шевченки. Можлива річ, що якийсь Грушівський побрався з Шевченковною або Шевченко з Грушівською і став писатись Шевченко-Грушівський. В «Исповедной записи» р. 1806 стоїть: «Іван Шевченко 64 літ; жінка його Марта; діти: Омелян, Савва, Павло, Григорій; дочки: Домникія, Олена, Домникія» У Григорія — жінка Катерина і дочка їх Катерина. Потім по книгам 1814, 16 і ін. та сама родина пишеться вже Шевченко-Грушівський. В метриках шлюбу Катерини Григорівни і смерті матері її вони записані — Грушівськими. Варфоломій Шевченко теж повідав  , що Тарас в школі іменовався Грушівським. Під кінець 20-х рр. остання назва по книгах церковних зникає. З сього можна гадати, що чи не Іван Шевченко, побравшись з Грушівською, був першим з двома родинними йменнями.

Опріч Тараса у батьків його були ще сини: Микита і Йосип та дочки: Катерина (побралася з Красицьким), Ірина (Ярина, побралася з Бойком) і Марія (вмерла в дівках). У Микити сини: Петро і Прокоп та дочка Ірина (подружилася з Ковтуном). У Йосипа, жонатого з сестрою Варфоломея Григоровича Шевченка — Мотрею, сини: Трохим, Іван і Андрій.

Син його Григорій одружився з дочкою посполитого з Моринець — Якима Бойка — Катериною, і жив з нею при батьках в Кирилівці. Невідомо певно, з якої причини Григорій, поживши кільки років з /30/ батьками, перебрався в Моринці? Мабуть, тісно було жити, бо у батьків, опріч його, було ще шестеро дітей, а у його теж було двоє: Катерина і Микита. Тим часом сусідня з хатою його тестя, межа в межу, хата посполитого Копія 41 опустіла, Яким Бойко — не відомо мені, якими заходами, — придбав собі Копіїв грунт і хату і переселив туди свого зятя Григорія Шевченка. Тут ото 25 лютого ст. ст. р. 1814 Катерина Шевченчиха повила сина Тараса. Дитину хрестили 28 лютого, хрещеним батьком був моринецький посполитий Григорій Дяденко. Хрестив свящ[еник] Іван Базаринський .

Копій той (від кого куток Моринець, де стояла хата його, і досі зоветься Копіївщиною) був чоловік ледачий, злодій великий; за се Енгельгардт завдав його чи в Сибір, чи в москалі; а він «не будь дурним, взяв да і втік, назбирав собі ватагу таких голінних молодців, як сам, окукобнвся з ними десь в лісі (тоді навкруги Моринець були великі, темні ліси, просто самі нетрі непроходимі» (див.: Зоря. — 1892. — № 5). З того кубла і «почав Копій набігати на людей та грабовати робом розбишацьким, по-гайдамацьки з ножем за халявою». Кільки разів серед ночі нападав він і на Григорія Шевченка, за те що взяв його хату. Прийде було серед глухої ночі, стукається в вікно. Шевченко відчинить кватирку, спитає: «Хто і чого тобі треба?», — а той відповідає: «Копій, от хто! з товариством прийшов до тебе в гості. Забрав єси мій грунт і хату, дак тепер годуй нас. Не даси по-чеськи, — так даси по-песьки». Отаким робом Копій чисто об’їв Шевченка; за недовгий час забрав у його дванадцятеро овечат і корову та ще й каже: «Корову з’їмо, хату спалимо і самого тебе замордуємо. Не хочеш сього, дак геть з моєї хати вибирайся». Такий переказ чув я від Петра Микит[овича] Шевченка, від матері його і від Олексія Гончаренка. Опріч того, і моринецький панотець Іван Березницький переслав до мене такий самий переказ, записаний із уст моринецьких стариків. «Мусив послухатися».

Батько і тесть Григорія бачили, що Копій руйнує побут їх дітей; тямили, що з таким розбишакою нічого вони не вдіють, і стали на тому, щоб Григорій кидав Моринці і перебирався в Кирилівку. Вони купили йому грунт і хату у Тетерюка за 200 рублів «асигнаціями».

Коли саме Григорій перебрався назад в Кирилівку — запевне не відомо; але, в усякому разі, не пізніш р. 1816; /31/ бо р. 1817 Григорієва родина з сином Тарасом записана вже в книгах не Моринецької, а Кириловської церкви В Кирилівці вже й перебував Тарас перші 15 років свого віку, аж доки не взяли його до панського двору.

З усього життя Тараса Шевченка певного фактичного матеріалу про його дитинний і парубоцький вік ми маємо найменш. Матеріалом за сей вік перш за все мусимо брати автобіографічний лист поета до Олександра Оболонського 43 та дрібні споминки його, порозкидувані — що в віршах, що в оповіданнях, писаних мовою російською 44, а що в листах його до приятелів і до кревняків. На жаль, споминки ті короткі, часом невиразні, часом поплутані, а інде і непевні, взагалі ж убогі вони. Шевченко не любив розповідати широко про своє життя, хмарне і тяжке, а коли що й розповідав, так завжди коротко, не доводячи до краю . Коли заходила про се розмова, Шевченко не любив висловлюватись і взагалі в йому знати було скритість

Як минали перші 6-7 літ дитинного віку Тараса жодних звісток про се нема. З того, що Тарасові батьки були крепаками, не трудно вгадати, яке вони провадили життя, які були у них обставини матеріальні, які достатки. Батько Тарасів був людина тиха, рахманна, трохи письменна, вмів читати по-церковному. Опріч хліборобства, він стельма ховав, а інколи і чумаковав , але чи багацько ж він заробляв на себе

То був час (перша четвертина віку XIX) найвищого розквіту крепацтва і утисків після втихомирення гайдамаччини і прилучення Правобережної України до Росії. Всі крепаки, роблячи тоді майже день в день на панів, жили злиденно. Нема причини гадати, щоб і Тарасові батьки жили ліпше за інших і не зазнавали злиднів. «Хата  їх (в Кирилівці) була убога, стара, але зокола побілена; на ній почорніла солом’яна стріха з чорним димарем. Коло хати на причілку яблуня з краснобокими яблуками, а округ яблуні квітник старшої Тарасової сестри Катерини, «його няньки незабутньої, терпеливої, ніжної». Біля брами стояла верба розлога з засохлим верхів’ям, за вербою клуня (стодола), біля клуні стоги збіжжя, за клунею по косогору йшов сад густий, темний, тихий. За садом левада, за левадою долина, а в долині ручай тихий, що ледві бренів; ручай обсажений вербами, берестами та калиною і закутаний темно-зеленими лопухами». В оцьому ручаю під навислими лопухами купається було «оклецковате, біляве хлоп’я (себто сам Тарас), викупавшись, перебіжить він через долину і леваду, прибіжить в сад, впаде під першою грушею або яблунею і засне спокійним, дійсне незворушейим сном» .

Хата Шевченкових батьків, як знати по останкам печища і ін.,. 1892, була невеличка, звичайна хата убогого селянина, ступнів 7-8 в довжину, до ступнів шести завширшки. Задля тієї сем’ї, яка була у Григорія Шевченка, хата тісна; на той час, з якого Тарас пам’ятає себе, — в тій хаті, опріч батьків його, жили старші за його сестра Катерина, брат Микита та молодший брат Йосип і сестри Ірина та Марія. Коли не помилився Петро Павлович Шевченко (брат Тарасів в третіх, розповідаючи мені), дак вкупі з родиною Григорія якийсь час жила родина і його батьків. Вся родина Григорія була — малеча, напр[иклад] р. 1820, З якого, можна гадати, Тарас пам’ятав себе, старшому хлопцеві Микиті йшов 13 рік. Значить, на таку родину був один-єдиний робітник-дбаха, батько; та й той, може, щодня на панщині.

Нужда, неволя та праця тяжка були в Шевченковій хаті такі великі, що поет рівняє хату до пекла. В тій хаті, каже поет, «я мучився колись, мої там сльози пролились» 51.

Панщина забирала у матері час, і тим самим забирала і у неї, і у дітей неминуче потрібний, навіть хоч би один матеріальний догляд. Тим-то Тарас, молодші за його брат і сестри зростали майже без догляду. Нікому було доглядати: єдиною його «нянькою незабутньою, терпеливою, ніжною» була сестра його Катерина, на вісім літ старіша за його. Але ж невеличкого догляду можна сподіватися від дівчини підлітка, та ще коли у неї на руках, опріч Тараса, троє менших за його. За доброго ладу Катерині Григорівні самій ще треба було догляду та матчиного пікловання і научування.

Вже ж коли мати була на панщині, так Катря, опріч догляду за дітьми, мусила доглядати і дбати і про господарство жіноче, і в хаті, і надворі: корову до череди прогнати, з череди зустріти, нагодовати і подоїти; приглянути, може, й за овечатами, і за дробиною. Таким чином, хоч би як вона запопадливо не пікловалася про Тараса, а увесь її догляд не йшов, не можна було йому йти далі того, щоб вранці дитину вмити, розчесати, Богу помолити та сніданням нагодовати. Часом, може, те снідання було тільки й того, що дасть хлопцеві шматок хліба. Таким чином, цілий день Тарас був під доглядом єдине Господа Бога! Ішов він собі з хати, ходив, бігав, вештався де-хотя, бавився собі на волі, як умів і бажав, чи сам, чи з іншими такими, як сам, недоглядними крепацькими дітьми. Ніхто його не спиняв, ніхто не навчав; гуляв він собі на вулиці, на городі, в саду, в леваді; хата їх стояла на краю села, дак, певна річ, ходив він гуляти і в ліс, і в поле. До господи вертався він, звичайно, замурзаний, часом з гулею на лобі, з підбитим оком, часом з різачкою в животі, коли було наїсться глини, а він любив її їсти... Так і за нашого часу зростає по селах без догляду велика сила дітей.

Повна воля дитині вештатися і бігати де хоче і скільки хоче, маючи свої лихі сторони, має і добрі: дитина мусить сама мірковати про свої забавки; привчається мізковати, придивлятися до всього, що діється навкруги, спостерегати і природу, і людей. Так було і з Тарасом, — і воля його, не спинена зайвою часом опікою догляду, мала добрий вплив на розвиток і склад його хисту і кебети. Ходячи по могилах та по долинах, по ярах та по гаях, сидячи біля ставу або біля ручая в саду, він придивлявся до всього і мірковав своїм дитинячим мозком. Хлопець з природи цікавистий і перенятливий, він придивлявся до природи, прислухався до гомону її і переймався вражіннями її. Гайсання вітру по полю, гомін листви в дуброві, пісні солов’я і щебетання птаства глибоко западали в молоду його душу; природна краса місцевості брала його за очі, вабила його серце і наповал а незримими чарами; вона, властиво, більш за все не давала йому сидіти в тій хаті, де він бачив «пекло». На волі, на просторі, найпаче на шпилю Пединівської могили, де був і вітряк, і печера 52, або в кущах густого саду Желеха в душу до маленького Тараса западали перші зерна тієї широкої фантазії, що потім розгорнулася так сяєвно, пишно, розкішно. В голівці дитини природа будила прирожденну Тарасові допитливість, бажання довідатися, спізнати, що, як і через що так сталося і так діється в природі?

Лежачи було під грушею чи під яблунею в батьківському саду, «дивиться він на супротилежну могилу, дивиться, дивиться і сам себе спитає: «А що там, за горою? Там повинні бути залізні стовпи, на яких стоїть небо. А що коли б піти та подивитися, як там вони підпирають небо? Піду: аж воно недалеко»

Про ті залізні стовпи, що підпирають небо, певна річ, не раз доводилося йому чувати і від людей, старших за його.

І от раз якось, коли Тарасові йшло шосте або сьоме літо, зайнялося у його непоборене бажання піти подивитися на ті залізні стовпи. «Пішов він через долину, через леваду просто на гору. Вийшов з села, минув царину, пройшов з півверстви полем; на полі стоїть чорна могила — висока. Він зліз на могилу, щоб з шпилю подивитися, чи далеко ще до тих залізних стовпів. Стоїть він на могилі, дивиться навкруги: і по один бік село, і по другий бік село; там з темних садів  визирає церква на три бані під білою бляхою і з другогбоку визирає така ж церква. Ні, каже він собі на думці: сьогодні вже не піду до тих стовпів; нехай завтра укупі з Катрею Вона пожене корову до череди, а я піду до тих стовпів. А сьогодні одурю брата Микиту, скажу, що бачив ті стовпи, що підпирають небо». З такою думкою Тарас покотився котькома з могили і рушив до господи, та не вгадав дороги і взяв на чуже село. Іде собі і певен, що йде в Кирилівку На щастя, зустріла його валка чумаків. Один з них і спитав Тараса

— А куди ти мандруєш, паробче?

— Додому.

— Де ж твоя домівка, небораче?

— В Кирилівці.

— Так чого ж ти йдеш на Моринці?

— Я не на Моринці, а на Кирилівку йду.

— А коли на Кирилівку, так сідай на мою мажу; ми довеземо тебе додому.

Посадили його на віз; дали йому батіг в руки; він поганяє волів та й гадки собі не має. Під’їздячи до села, він пізнав свою хату і гукнув

— Он де, он де наша хата

— А коли ти бачиш вже свою хату, то йди собі з Богом

Чумак зсадив його з воза на землю і мовив до товаришів:

— Нехай іде собі з Богом

Надворі вже смеркало, коли Тарас прийшов до свого перелазу. Глянув через перелаз на двір, там під хатою на темнозеленому спориші оксамитовому сидять його батьки, брати й сестри і вечеряють; тільки Катерина не вечеряє, стоїть біля дверей, підперши голову рукою, і ніби позирає на перелаз. Ледві Тарас висунув голову з-за перелазу, вона його побачила і скрикнула: «Прийшов, прийшов!» Підбігла до його, вхопила на руки, помчала двором і посадовила вечеряти. «Сідай, приблудо, вечеряй». Нагодовавши, Катря повела його спати, поклала на постіль, перехрестила, поціловала і, усміхаючись, знов назвала його приблудою. Тарас довго не засипав, все думав про залізні стовпи та мірковав чи говорити про них Катерині і Микиті, чи ні? «Микита, — думає собі Тарас, — був вже з батьком в Одесі і, певно, там бачив ті стовпи. Як же говоритиму про їх, коли я їх зовсім не бачив? Катерину можна б обдурити, та ні, і їй нічого не скажу», мірковав собі маленький

В усякому разі, головні риси наведеного епізоду свідчать нам, що Тарас на 6-7 роки був дитина допитлива, правдива, розважна і що сестра Катерина любила його і як змога пікловалася про його, вона з усієї родини більш за всіх і впливала на Тараса. Сама вона була вдачі доброї, ніжної; під впливом її вдачі зростала і розвивалася прирожденна Тарасові любов до природи, до людей і добрість його.

Тарасів портрет на 6-7 є  більш-менш от яким: білявий, оклецьковатий, меткий, непосидящий; хлопчик цікавий і допитливий; босоногий, часто замурзаний; обірваний; пустотливий, але розважливий, розумний, перейнятливий і добрий.

Небавом в характері його спостережемо упертість, риси неслухняності, задирливості, хитрощів і замкненості в самому собі. Сприяли сьому те безталання, ті нещасливі обставини життя родинного, що невилазно сиділи в хаті його батьків, що раз у раз все більшали і позбавляли його і сестриного, і матчиного догляду. Насовується хмара негоди, сліз, і недоля змалку обгортує Тараса так чіпко, що не покидає вже його до останку. Похмурий обрій життя його все темнішає і не прояснюється за увесь час дитинного віку поета.Лазаревський, а потім і Маслов , а за ними і Чалий  кажуть, що батько Тарасів віддав його першим разом в науку до міщанина Губського. Хто був отой міщанин Губський, про се ніхто досі не повідав. В Кирилівці того часу була одна-єдина школа церковна; кермовали нею попи, властиво, дяки; значить, годі гадати, щоб при церковній школі учителював міщанин. Тим-то я стою за те, що коли справді Тарас учився у Губського, дак останній був ніхто інший, як кирилівський піп Василь Губський

Василь Губський — син кирилівського попа Івана Губського, родився і зріс у Кирилівці і до р. 1795 був тут дяком, а того року його висвячено на попа в Кирилівку ж таки. Поповав він до р. 1819. Тоді, очевидно, Тарас був ще такий малий, що про науку його не може бути й речі. В кінці грудня р. 1819 київська консисторія заборонила Василю Губському поповати і «отрешила його в заштат». Приводом до сього сталося, як розповів Прокопу Шевченку старий Петро Павлович Шевченко, те, що кирилівські попи от. Василь та от. Терентій (Помазанський) після одного похорону на кладовищі, не поскидавши ще риз (фелонів), завелись за одну молодицю «малмужку» («погана була жінка») битися прилюдно. До того ж Терентій не згірш, як і от. Василій, любив добре випивати. Певна річ, що Губський, опинившись «в заштаті» за такий неморальний вчинок, мусив довго ждати, щоб йому дали деінде другу парафію; але ж треба було якось хліб заробляти. Цілком діло можливе, що він пристав до кирилівських дяків, а може, і в церкві правив за дяка, і учителював в церковній школі. Що оцей Губський і був отой Совгир, про якого оповідає Шевченко в «Княгині», запевняє мене і та вдача Совгиря, яку змалював нам Тарас у «Княгині» на с. 662. (З неоголошеного листа до мене Прокопа Шевченка, писаного 21 вересня р. 1893, і з архівних справок у книгах київської духовної консисторії).

У Кирилівці була одна тільки школа, стою за те, що там одночасно учителювали і Губський, і Рубан під доглядом отця Нестеровського; значить, про всіх їх можна сказати, що вони були першими учителями Тараса.

В школі оцих учителів і перебував Тарас, доки консисторія не прислала з Києва нового дяка Богорського. Богорського прислано р. 1824 64; Тарас каже, що він у Совгиря вивчив Псалтир. Задля такої науки в тодішніх школах треба було два роки. З сього без помилки можна вивести, що до школи Тарас першим разом пішов р. 1822, значить, на дев’ятому році свого віку, ще за життя матері. Вже ж все одно, хто був той Совгир, чи Губський, чи Рубан, а погляньмо, що то була за школа, як у тій школі проважено науку і як тоді жилося Тарасові.

Кирилівська школа церковна була звичайна хата біля церкви на майдані 65, обідрана, не обмазана, шибки у вікнах повибивані; від сусідніх хат вона відрізнялася тільки тим, що була більша за їх, стояла на майдані, на одшибі, без двору. А на кирилівський шинок не походила тільки тому, що більш за його була неохайна, нечепурна і більш за його запущена.

На Україні колись трохи чи не в кожному селі була при церкві школа, — звичайна хата, часто на дві половини; в одній жили дяки (причт церковний), а в другій була школа.

Тут жили і дяки, в Кирилівці їх було два, і у кожного були свої школярі. Через усю школу стояв довгий стіл, за ним і вчилися разом усі школярі. Кому не ставало місця, той сідав просто на долівці. Кожен школяр повинен був піти в сусідний сад Грицька П’яного і там крадькома нарізати вишневих різок, принести їх у школу, ждучи, доки тими різками учитель виб’є його. Не битим лишався тільки той школяр, до якого не доходила черга через те, що учитель утомиться було б’ючи і ляже спочивати.

Науку починали звичайно з «Аз, буки, віді, глаголь» і, вивчивши азбуку, починали складати слова. «Поскладавши було «тлю-тля», — каже Шевченко  — вийду я з школи на вулицю, гляну на яр, а там мої щасливі ровесники грають собі на соломі біля клуні, не знаючи, що є на світі і дяк, і школа. Дивлюся, було, я на них та й думаю: чому я такий безталанний, нащо мене сердешного мордують над букварем отим клятим? Махну рукою та драла через цвинтар в яр до отих щасливих ровесників в теплу солому і тільки що почну барахтатись, аж ось ідуть два «псалтирники»; беруть мене під плечі, ведуть в школу, а в школі... самі знаєте, що чинять школярам за утікання». Звісно .. різки зараз від Совгиря. «Совгир той зростом був високий, широкоплечий, дивився б запорожцем, коли б не був зизооким. (За те його і продражнили — сліпим). Вдачі він був суворої. «Більш за все не подобалося Тарасові те, що, було, як прийде субота дак він своїм звичаєм і почне усіх нас годовати березовою кашею. Та й се б ще дарма, — така каша була у нас річ звичайна, — лихо в тому, що, було, б’є і наказує, щоб сам ти лежав, не кричав, а «не борзяся» виразно читав «помни день субботний». Було, як дійде черга до мене, так я вже не прошу помиловання, а благаю тільки, щоб він змилосердився та звелів ради суботи святої придержати мене хоч трохи. Він, було, й змилосердиться, і звелить придержати та вже так випарить мене, що ліпше б було не благати мені милосердія»

Не диво, що Тарас часом тікав із школи. Одначе до науки він брався жваво; скінчив Псалтир, постановив, старосвіцьким звичаєм, кашу братії і на другий день взявся був вчити ся письму; аж тут саме прислали нового дяка Богорського. Совгир спершу комизився, не хотів пускати в школу нового дяка, але небавом мусив покоритися: зібрав в торбу свою мизерію, взяв патерицю, взяв зшиток з синього паперу з псальмами Сковороди і рушив шукати собі іншої школи. Небавом і школярі, наче ті вівці від вовка, розбіглися з школи, бо новий дяк «був п’яниця паче всіх п’яниць на світі». І я, каже Шевченко, найтерпеливіший з школярів, теж покинув школу, забравши свій каламар з крейдою і таблицю

З того часу починає лиха доля ходити нерозлучно з Тарасом.

Ще раніш, ніж покинув він Совгиреву школу, ледві минуло йому 9½ літ, як «матір добрую його, ще молодую, нужда та праця звалили в могилу»: 20 серпня р. 1823  неня його — дійсне, ще молода, померла на 32 році свого віку. «Помре батько, — каже народна мудрость, — дитина — півсиротини, а помре мати — дитина кругом сиротина». Отож, як померла Катерина Шевченчиха, на руках удівця Григорія лишилося таких сиріт п’ятеро: Микита на 12, Тарас на 10, Ірина на 8, Марія на 4 і Йосип на 2 році. Старійша доня їх Катерина, Тарасова дбаха-люблениця, ще за життя матері, саме 29 січня р. 1823  одружилася з Красицьким і перебралася жити до Красицьких в село Зелену Діброву.

Коли в Тараса не стало ні матері, ні сестри-няньки, то вже ж лишився він без жодного догляду, та ще й сам мусив доглядати менших сестер і брата. Очевидно, що такій малечі не можна було лишатися і надалі без догляду жіночого; треба було, щоб Григорій примірковав чимсь запомогти лихому побиту і своєму, і своїх дітей. Взяти наймичку — нічим платити. Вдовіти хоч на кого тяжко, а вдовіти зневоленому крепакові з дрібними дітьми — і не сказати, як тяжко! Усі умови життя, і хатнього, і родинного, усі обставини вимагали, щоб Григорій побрався вдруге. На Україні — тим паче того часу, — звичайно удовець береться з удовою; з дівчат «хіба вже яка остання» згодиться одружитися з удівцем, найпаче, коли у його, отак як у Григорія було, ціла низка дрібних дітей.

Порадившись з батьком Іваном, Григорій взяв з Моринець вдову Оксану Терещенчиху з трьома дітьми. В удови, сказано, два норови. Оксана віком була ровесниця Григорію, вдачі суворої, сварливої. В родину свого другого чоловіка не принесла вона кохання тихого да життя спокійного; не заступила вона сиротам Шевченка рідної матері. Навпаки — з нею прийшла така сварка, така колотнеча, що справді, в хаті стало «неначе в пеклі». «Хто хоч здалека, — каже Тарас , — бачив мачуху і зведенят, той, значить, бачив пекло в його торжестві найогидливішому. Не було години, щоб між зведенятами (дітьми Шевченка і Терещенка) не було сварки, бійки і сліз! Не минало години, щоб Тарасів батько і мачуха не лаялись, не сварились. Мачуха зненавиділа Тараса за те, що він духопелив тендітного сина її Степана. Степан був трохи чи не на два роки молодший за Тараса, хлоп’я легкосиле і попсоване морально — як се зараз бачитимемо. Раз якось отсей Степан спричинився тяжкій несправедливості над Тарасом, тяжкому мордованню його.

І ото влітку р. 1824 Тарас чумаковав з батьком . Згадуючи про одну таку поїздку, Тарас каже: «Виїздили ми з Гуляйполя . Я сидів на возі і дивився не на Новомиргород , що лежить в долині над Тикичем (річка), а на степ, що лежить за Тикичем і думав... Що я тоді думав, те розгадає сам тільки Господь Бог... От ми взяли бродом, переїхали Тикич, піднялися на гору; дивлюся: знов степ, степ широкий, без краю; тільки вліворуч мріє щось похоже на гайок. Я питаю у батька: «Що то таке?» «То, — каже він, — Дев’ята рота». Сього з мене не досить. Що воно таке «Дев’ята рота» ? Їдемо далі — степ і степ. Ми заночовали в «Дідовій Балці». На другий день — знов той самий степ і ті самі думки дитячі...

Вмираючи, Тарасів батько висловив вельми цікаве віщовання, та, на превеликий жаль, лишилася навіки невідомою причина, що викликала у його те віщовання: які спостереження чи які вчинки Тарасові ? А річ певна, що не без причини склалася у батька така думка і такий заповіт: «Синові моєму Тарасові з спадщини після мене нічого не треба. Він не буде людиною абиякою; з його вийде або щось дуже добре, або велике ледащо; про його спадщина по мені або нічого не значитиме, або нічого не поможе»

Охота і кебета до малярства прокинулися у Тараса Шевченка ще змалку. Де і на чому можна було, він виводив крейдою або вуглем свої «малюнки». Річ певна, що ще в школі і учителі, і товариші школярі помітили за ним малярську кебету.

Тарасові малюнки, що робив він, коли був у школі у Богорського, були «коні і москалі, намальовані на грубому папері сірому». Варфоломій Шевченко бачив їх поприліплюваними на стіні в хаті Гончаренка, шкільного Тарасового товариша. Перебуваючи у Богорського, Тарас спізнався з малярами з сусідніх сіл: Хлипнівки, Тарасівни і Лисянки . Опріч великої природної охоти, до малярства вабило Шевченка ще й те, що малярський заробіток, здавалося йому, дасть хліб. Навіть геть пізніше, вже на віку підтоптаному, Тарас був тієї думки, що «живопись його професія, його хліб насущний» 1. Тим-то, покинувши Богорського, він пішов у Лисянку до маляра-дякона, щоб у його вчитися малярству. Дякон  приняв його, одначе небавом спостеріг він, що дякон в своєму поводженню, звичаях і правилах мало чим відрізняється від Богорського.

Тарас три дні терпеливо носив відрами воду з річки Тікича на /50/гору та на залізному листі розтирав краску мідянку. Се був іспит, і Шевченко не забував про його ніколи.

Іспит, очевидно, був нелегкий, бо на четвертий день перебування у лисянського маляра терпець порвався у Тараса; він покинув Лисянку і пішов в село Тарасівку до дяка-маляра, що вславився на цілу околицю мальованням великомученика Микити та Івана Воїна . «От до сього Апелеса вдався я, — каже Тарас, — твердо ставши на тому, щоб перетерпіти усі прикрости, які, здавалося мені, неминуче з’єднані з наукою. Загарливо бажав я перейняти у того дяка-маляра хоч частину його штуки малярської. Овва! Апелес уважно подивився на долоню моєї лівши і прикмака відмовив, сказавши, що у мене ні до чого нема кебети, ні до шевства, ні навіть до бондарства» . Вже ж защиміло на серці у Тараса з такого присуду, та ще з присуду такого авторитетного маляра. Надія зробитися коли-небудь «хоч абияким малярем» пропала була у його. Зажурений і приголомшений невдачею, вернувся він у Кирилівку під батьківську стріху. Тяжко було йому вертатися ще й тому, що перед ним знов оживали сварки та лайки з мачухою та з дітьми її; але ж що діяти! більш нікуди було хилитися.

Тарас, вернувшись в Кирилівку, перейнявся думкою «стати пастирем стад непорочних», попросту — зробитися пастухом громадської череди, та, «ходячи за чередою, читати свою любу, украдену у Богорського книжку з кунштиками». Але, каже він в своїй автобіографії , і се мені не вдалося. Не вдалося, мабуть, назавжди тільки, а якийсь недовгий час він таки спробував пастуховати. Сам він в своїх віршах каже: «Мені тринадцятий минав» (так воно й приводиться саме на р. 1827), «я пас ягнята за селом».

Вигнавши череду навзлісся, чи що, річ певна, Тарас по самій природі своїй невдатен і не спроможен був пильно доглядати за нею: він поринав у книжку з кунштиками або, лежачи під розлогою вербою в холодку, оглядував синє небо, зелену рівнину, ширяв думками понад землею і «любо йому ставало, неначе у Бога» . А череда тим часом розходилася на всі боки. Не без того, мабуть, було, що з недогляду яка-будь скотина з череди вскочить у спаш, інша заблудиться. Людям клопіт! Одно слово, Тарас показався «до пастирства стад непорочних» зовсім недотепним.

Після отого невдатного «пастирства» Тарасового брат його Микита взявся привчити його до хліборобства або до стельмаства; а дід Іван, щоб спекатися щоденної сварки своїх внуків з мачухою їх і з дітьми її, прогнав її в Моринці, бо бачив, що вона все гірше та гірше п’є та гуляє з дяком; «Іди, — каже, — на грунт свого першого чоловіка Терещенка». Степана її віддали в москалі. Тоді усім получшало. Йосип служив у скарбу, Ярина побралася, дід Іван узяв та й собі оженився: узяв Маловіківну з Сухині .

Не брався Тарас ні до хліборобства, ні до стельмаства; жодної охоти не було у його ні волів поганяти, ні на стелюзі з стругом працьовати. Покине, було, волів в полі та й піде блукати по ярах та по гаях. Часом, було, піде до сестри Катерини в Зелену Діброву. Сюди ходив він не шляхом, «а манівцями понад дібровою, через Гарбузів яр, через левади та могилками. Прийде, було, сяде на лаві та й мов/чить; нічого в світі у його не допитаєшся: чи його прогнали, чи його били, чи їсти йому не давали. Раз якось прийшов та так грудочкою упав на лаві і заснув. Катерина зазирнула йому в голову, а там аж кишить нечисть. Ніхто тоді не сподівався з його чоловіка»

Невдовзі покинув Тарас батьківську хату і науку у Микити і пішов наймитом до кириловського попа Григорія Кошиці . Тут він і коней доглядав, і за погонича їздив, і за буфетчика правив, перемивав посуду, чистив ножі і виделки, топив груби і т. ін. Спершу жив він без плати, а потім платили йому, але не більш як три рублі на рік. З сином Кошиці Ясем він їздив часом в Богуслав, возив його туди в школу; траплялося, посилали його й на ярмарки за покупками. У Кошиці був добрий сад; він посилав Тараса в Бурти і в Шполу продавати сливи і т. ін. Увечері, коли не було роботи, Тарас читав Псалтир, або Житія святих. Часом він мальовав вуглем на коморі або на стайні; мальовав півнів, людей, церкви. Взагалі, у Кошиців йому жити було не зле. Кошиці були люде хороші; от[ець] Григорій був трохи скупий, але чоловік розумний, розсудливий і гуманний; а попадя його, так на предиво, людина добра. Жили вони не вбого і патріархально. Коли не траплялося гостей, піп і попадя перебували в пекарні укупі з слугами; тут же містився і Шевченко. Пекарня була простора і чиста. Ніхто тут Тараса не кривдив. Одначе поривання, незрозумілі тоді задля його, тягли його несвідомо кудись інде і не давали йому призвичаїтися, як треба, до господарства. От[ець] Григорій і його паніматка не помічали за Тарасом охоти пильно братися до свого діла і перейнялися думкою» «що він ледащо, що до жодного діла господарського хисту у його нема» .

Нам очевидно, що ні добрість Кошиців, ні прихильність їх, ні робота коло їх добра і худоби не спроможні були задовольнити духовні змагання Тарасової природи. Та змагань тих ніхто й не бачив і не помічав; нікому й на думку не впало спостерігати душу його, зазирнути, що там діється? Ніхто не подумав довідатися, що саме надить паробка? Яка сила і куди його тягне? А прокинься така думка в отця Кошиці, він би зрозумів, що Тараса тягне несвідомо до світу, до науки, найпаче до малярської палітри та до пензля, за  якими маячив Тарасові ідеал в постаті «хоч абиякого маляра».

Не вістен я запевне, чи довго пробув Тарас у Кошиців? На мою думку, не більш году 121 Подяковавши їм за хліб-сіль, він подався в село Хлипнівку, що славилося тоді своїми малярами. Тут вдався він до одного з них, просячи взяти його в науку. Хлипнівський маляр не зразу згодився: знати, що він не ворожив по хіромантиці, як тарасівський Апе лес, а вимагав досвіду реального. Два тижні держав він Шевченка на іспиті, доки запевнився, що у паробка є і кебета, і велика охота до малярства; він ладен був охоче взяти Тараса в науку, але ж тут спіткалася така перешкода, що не дала йому справити свого бажання; стала поперек дороги Шевченкові і зробила великий вплив на все останнє життя Тарасове. Маляр відав, що Шевченко крепак; бачив, що він такого вже віку, що затого поженуть його на звичайну панщину. Значить, на те, щоб взяти його в науку, неминуче треба панського дозволу. Без сього обережний маляр не відважився прийняти Шевченка. Він жахався, щоб, взявши без дозволу, не вскочити в халепу, не зробитися «пристанодержателем»; а за «пристанодержательство»  була тоді вельми велика кара. Маляр порадив Тарасові піти.в Вільшану, добути там панський дозвіл на папері і тоді вже приходити до його в науку.

Шевченків пан Василь Енгельгардт тоді був вже вельми старий і доживав свого віку у Вільшаній. Добрами його правив якийсь Дмитренко, а помічниковав у його Іван Димовський (поляк). Тарас послухався малярової поради і пішов у Вільшану. Тим часом дід його Іван прохав Димовського, щоб Тараса взяли до двору .

Таким чином, могло бути, що Димовський, перш ніж Тарас прийшов до Дмитренка, говорив з останнім про його і розповів про його те, що саме чув од діда Івана. Тоді воно не буде нічого чудного в тому, що Дмитренко — така велика особа про крепаків — зацікавився Тарасом і, коли останній прийшов в Вільшану, побажав очевисто подивитися на його і розпитати його. А вже ж розпитуючи, не можна було йому не спостерегти, що оцей обірванець Шевченко — паробіка гострий, похіпний, меткий і своїм розвитком видається над ровесниками-крепаками. А Дмитренкові тоді саме треба було таких розторопних хлопців. Енгельгардтів син Павло, що був тоді полковником імператорської гвардії, звелів набрати задля його з дотепних хлопців-крепаків теж «гвардію» козачків, кухарів і т. ін. слуг. Дмитренкові здалося, що обірванець сирота, Тарас Шевченко, саме і єсть один з таких пожаданих некрутів до панської «гвардії». Не дав він Тарасові дозволу йти в науку до маляра, а звелів йому зіставатися у Вільшаній при пекарні його і навчатися куховарству у куховара.

І от Тарас з «пастиря стад непорочних» та з попівського попихача зовсім несподівано попав в панську пекарню і став кухарчам; скинув брудну сорочку, діряву свитку; скинув шапку, ніби конфедератку, і мусив одягтися в демикотонову куртку і працьовати в пекарні під кермою куховаря.

Сталося се р. 1829, коли Тарасові йшов шістнадцятий рік.

Нам не трудно вгадати, що діялося тоді на душі у Тараса Григоровича, яка хмара журби та суму обгорнула йому голову і серце! Вже ж йому здавалося, що тепер навіки пропала ясна надія його зробитися «хоч абияким малярем». А вона, здавалося йому, була вже так недалеко: дав би тільки Дмитренко дозвіл! Овва! Тепер демикотонова куртка навіки загородила дорогу до хлиповського маляра. І Тарас, що звик жити і досі жив на волі, на просторі, по уподобі вештався з села до села, тепер, опинившись в пекарні кухарчам, певне, почував себе, наче на приколні; почував те, що почувало б молоде орленя, приборкане і зачинене в клітці! Не можна було тепер йому не жалковати за тим «раєм», що ввижався йому, коли він пас овечок за селом.

Задля людей, наділених огнем вищого дару Божого, — воля, хоч би тільки й на полі біля ягнят, здається раюванням, коли її прирівняти до сидіння в панській прихожій або в пекарні над полосканням панської посуди. В полі — воля духу; в панських прихожих задля слуг раз у раз є пильновання і невпинне чатування панського голосу. Не можна не гадати, щоб Дмитренкова «конфірмація» не оповила Тарасової душі густою журбою та скорботою безнадійності. Але ж проти волі панської він цілком не спроможен був боротися. Він був крепак, невольник німий, безправний; мусив коритися панській волі, підлягати їй, хоч вона була перекірливо супротилежна його власній волі і бажанню.

Кинувши тепер загальним поглядом на увесь дитинний вік Тараса Шевченка, не можна нам не перейнятися глибоким вражінням і сумною думкою! Ледві чи можна вказати якого іншого ще великого поета, щоб у його був такий сумний, безрадісний, так скорботно охмарений вік дитинний, який був у нашого генія слова. Крепацька неволя вкупі з ве-икими злиднями, сирітство, сварка, бійка, тяжке і неспра ведливе катовання; пекло в родині і в хаті... брудна сорочка, дірява свитина; ноги босі; голова і влітку і зимою не прикрита і повна нечисті... Голодовання і різки у дяка в школі; носіння відрами води на гору... Усе, що приголомшує лю дей, що знищує, нівечить у людей поривання до світа, до добра, до любові чоловіка яко брата; усе, що тушить, заливає святий огонь вищого дару, — усе оце немов навмисне згуртовалося в одну густу, аж темну, хмару і впало на Та раса Шевченка під час найліпшої доби віку людського, під час його віку дитинного. Усе, що обурює чоловіка проти людей, що озвірює і заскоринює серце, що сплоджує почуття ненависті й мстивості, — все оце наче туман осінній огортало дитинний вік Тарасів. Одначе такі лиходійні умови життя щоденного не підбивають під себе Тараса, він не підлягає; несвідомо і свідомо, як уміє і як спроможно йому, він з ними бореться. Він рветься з темного льоху неволі й темноти; він шукає хоч маленьку щілинку світа в соціально-моральній темряві. Вбачаючи його святі поривання і боротьбу, ми ще гірш сумуємо і вболіваємо серцем, що навкру ги його не бачимо ніже єдиної поради, підмоги і підпори. Хоч би тобі один ясний промінь того сонця ласки, поради і запомоги людської, що гріє серце, бадьорить дух, надає енергії, віри в надію та веде к світу! Нема сього нічого. Сама неволя та темрява, темрява та неволя. Нехай вже маса, зневолена і зубожена, не спроможна була спостерегти іскри того «огню святого», що, жевріючи в Тарасовій природі, «дожидав рук твердих та смілих», так би й не диво було, і жаль не брав би, а то бачимо, що й людина освічена, добра, як Григ[орій] Кошиця, — і той не спостеріг, які високі дари Божі носило в собі те «ледащо», що наймитовало у його за попихача. Раз, єдиний тільки раз за увесь дитинний вік блиснув був Тарасові промінь надії з хати хлип нівського маляра, але крепацтво рукою Дмитренка поспі шило швидше затулити той промінь курткою панського кухарчати.

Отже, усі оці занадто лихі умови й обставини не зламали Тарасової природи. Сказано: «жива душа поета». Хто ж його зберіг нам? З людей єдине тільки сестра його Катерина, «його нянька ніжна, терпелива», доглядала його, доки не пішла заміж в Зелену, та й вона «не сподівалася, щоб з його вийшов коли чоловік». Опріч Катерини, ніхто. Зростаючи, Тарас «хилився ні до кого». Ніхто з людей не дав йому нічого, а не взяли люде у його тільки того, чого не спроможні були взяти. Оборонителем, хранителем Тараса, дба хою його стала сама тільки природа його духова та природа околишня. Остання гріла і пестила йому серце і душу; вона будила і годовала допитливий мозок; вона наповала його фантазію і вигодовувала увесь його організм духово-моральний. Вплив блакитного, зорями мережаного неба та срібловидого місяця; чарівна краса навкруги: сад, долина, байрак, гори, став — от хто разом з Псалтирем та з народною піснею були батьками, що зростили Тарасів дух! Тепер, знаючи умови і обставини, за якими перейшло перших 15 років Шевченкового віку, не можна не дивоватися незвичайно міцній його природі. Ніщо не спроможне було вияловити йому серце, виснажити йому душу, заморозити — сковати кригою егоїзму. Не можна не дивоватися потужній силі організму, що, винісши на собі стільки лиха тяжкого, зберіг в собі свіже почуття і до краси природи, і до життя народного. З сього знати, яка то глибочезна криниця любові і гуманності була в серці Тараса Шевченка! І що б спромігся дати людям такий потужний організм, коли б люде дали були йому інші умови віку дитинного! Замість ясної годинної молодості люде та «право» крепацьке дали Тарасові ту молодість, що, як справедливо мовив він , «пролізла — проминула в неволі, в злиднях, в темноті та в приниженню».

Володимирецька  НВК  ЗОШ  І - ІІІ  ступенів  ДНЗ

Підготувала:

Учениця  9  класу

Чугай  Віра

Вчитель:

Кравчук Л. М..

2012