Тваринний світ нашого краю

 

 

 

Овіяний легендами і славою поліський край…

Край казкової природи та багатих корисних копалин.

Мальовнича природа, багатство озер і рік, казкові ліси -  неоціненне  багатство поліщуків

.Володимирецький район особливий тим, що на його території знаходяться 8 державних заказників місцевого значення і державний заказник "Білоозерський", в якому є чимало озер, перспективних для розвитку курортної галузі, зокрема Воронківське й Біле.      Флора й фауна району надзвичайно багата й різноманітна. У навколишніх лісах водяться дикі кабани, кози, вовки, лосі, з птахів - тетеруки, куріпки, журавлі. Достатньо зарибненими є річки Горинь та Стир, озера Біле, Воронківське та інші водойми

Вовк

ЗАЄЦЬ-РУСАк

 

Найбільший представник родини зайців: довжина тіла 55-70 см, довжина клиноподібного хвоста 8-12 см, маса 4-6 кг. Задні ноги в русака набагато довші за передні, ступні вузькі і витягнуті, повністю вкриті волоссям. Вуха довгі, ланцетоподібні, пригнуті до голови, заходять дальше кінця морди; по зовнішньому краю вуха йде темна смуга. 
Волосяний покрив змінюється від сезону до сезону. Літом волоски тонші та коротші. Спина охристо-бурого кольору, з поєднанням світлих та темних тонів, розташованих у вигляді плям. Живіт білого кольору. 
Взимку хутро зайця довше, густіше і значно світліше, лише вздовж хребта зберігається колір літнього вбрання. Зате боки і задні кінцівки набувають світло-сірого, білуватого кольору. 
Підшерстя в зайця-русака утворене хвилястим волоссям, від коренів до половини довжини волоски забарвлені у сріблясто-білий колір, ближче до кінців - у чорний або чорно-бурий. Тому влітку він виглядає світлим, а зимою ніколи не буває білим.    Пухнастий хвіст зверху має широку темну пляму, знизу - білого кольору. 
Заєць-русак надає перевагу місцевості, де сільськогосподарські угіддя займають 50% і більше, а також місцям з таким мікрорельєфом, де товщина снігу не перевищує 30 см. 
Заєць-русак прив'язаний до одного разу вибраного місця проживання і до своєї ділянки. По можливості користується одними і тими ж лежанками для денного відпочинку. Лише пізньою осінню та ранньою зимою русаки можуть покидати свої ділянки та перекочовувати в місця посіву озимих, а інколи змушені переходити на деревно-рослинну їжу, переселяються в ліс, відвідують сади та населені пункти.Заєць-русак активний цілий рік. На протязі доби - найбільше в нічний час. Лише в період гону його часто можна побачити і вдень. Тримається поодиноко.
Вибирає собі одинакові місця для лежанки; найчастіше використовуючи природні схованки - під кущем, деревцем, каменем, пеньком, в оранці і в інших подібних місцях, але завжди поблизу відкритого простору. Інколи вони риють для себе невеликі ямки: влітку в піску, взимку - нору в снігу. Орієнтуються головним чином на слух, нюх в них слабше розвинений, а зір поганий (реагує лише на рухомі об'єкти.Взимку, повертаючись з місць харчування, залюбки користується дорогами та стежками, з яких частенько здійснює стрибки на бік. Перш ніж залягти в облюбованому місці, заєць-русак робить довгі петлі, декілька стрибків в сторону - заплутує слід.Зляканий мисливською собакою чи іншим звіром, заєць-русак робить великі круги і рідше повертається до місця своєї лежанки, ніж біляк.Заєць-русак - типовий вегетаріанець з дуже широким діапазоном споживаних в їжу рослин. Період розмноження розтягнутий з березня до вересня (2-3 рази в рік).
Заєць-русак змінює своє хутро 2 рази на рік: навесні (березень-квітень) та восени (жовтень-листопад).

Лисиця

 

Розповсюдженою на території нашого району, як і по всій території України є

Руда (або звичайна) лисиця — найбільш розповсюджений та широко відомий вид роду лисиці

 

Вона також є найбільшим видом роду: довжина тіла 60-90 см, хвоста — 40-60 см, маса 6-11 кг. У більшості випадків забарвлення спини яскраво-руде, часто з неясним темним визерунком, черево біле, іноді чорне. Забарвлення у тварин з південних районів ареалу більш тьмяне. Поряд з типово забарвленими «вогнівками» зустрічаються особини з більш темним хутром: сиводушки, хрестовки, чорно-бурі. Зрідка в природі зустрічаються альбіноси. 
Лисиця, хоч і належить до типових хижаків, харчується дуже різноманітними кормами. Серед їжі, що вона вживає, виявлено більше 400 видів одних тільки тварин, не рахуючи кількох десятків видів рослин. Повсюдно основу її харчування складають дрібні гризуни, головним чином польовки. Можна сказати, що від їхнього достатку та досяжності в значній мірі залежить стан популяції цього хижака. Більш крупні ссавці, зокрема зайці, відіграють в харчуванні набагато меншу роль, хоча в деяких випадках лисиці їх цілеспрямовано ловлять, особливо зайчат, а під час заячого мору можуть поїдати трупи. Іноді великі лисиці можуть нападати на телят косулі. Птахи в харчуванні лисиці не такі важливі, як гризуни, хоча цей хижак ніколи не впустить випадку піймати птаха, що опинився на землі (починаючи від самих дрібних і до найбільш крупних, наприклад гусей та глухарів), а також знищити кладку яєць або нелітаючих пташенят. Також лисиця може красти свійських птахів, але, згідно до спостережень зоологів, робить це набагато рідше, ніж прийнято вважати.Полює лисиця в різні періоди доби і там, де її не переслідують, зустрічається вдень, причому не виявляючи занепокоєння при зустрічі з людиною. В протилежному випадку лисиця відрізняється крайньою обережністю та дивовижною здатністю переховуватись та збивати із сліду погоню; саме тому у фольклорі багатьох народів лисиця є втіленням хитрощів та спритності. 
Лисиця має велике господарське значення як цінний хутровий звір, а також регулятор чисельності гризунів та комах. При цьому збиток, який наноситься лисицями промисловій дичині та свійським птахам, є набагато меншим за користь, яку лисиця приносить, знищуючи гризунів — споживачів зерна.

 

БОРСУК (Meles meles)

 

Оселяється на території нашого району по близу річок

Живе в глибоких норах, що мають складну будову та декілька виходів. На відстані 1-3 км від основної нори борсук має декілька тимчасових. Часто влітку він днює у густому чагарнику. 
Це нічний звір. Живиться як рослинною, так і тваринною їжею. Поїдає різні корінці, плоди, ягоди, горіхи, жолуді, гриби, жуків, слимаків, черв'яків, жаб, ящірок, дрібних гризунів, пташок та їх яйця тощо. Влітку часто навідується на плантації цукрових буряків, кукурудзи, баштани тощо. 
На осінь відкладає багато жиру і в листопаді - на початку грудня залягає в сплячку, але спить неміцно і у відлигу навіть серед зими виходить з нори. В березні, після 340-350-денної вагітності, самка народжує 2- 6 малят.      Паруються борсуки через декілька днів після народження малят. В травні - червні борсученята починають виходити з нори. Статевої зрілості борсук досягає на третьому році життя. Живе близько 16 років. Борсук, винищуючи велику кількість шкідливих комах, їх личинок та мишовидних гризунів, дуже корисний у лісовому господарстві. 
 Полювання на нього на Україні заборонене. Занесений в Червону Книгу України.

 

ТХІР

 

Ряд - Хижаки
Родина - Куничні
Рід/Вид - Mustela putorius

Основні дані:
РОЗМІРИ
Висота: 4-6 см.
Довжина: 38-46 см.
Маса: 500-1500 г.

РОЗМНОЖЕННЯ
Статеве дозрівання: у березні, через рік після появи на світ, іноді вже з 8 місяців.
Шлюбний період: з лютого по квітень.
Вагітність: 40-43 дні.
Кількість дитинчат: 5-10. Іноді навіть 2 приплоди на рік.

СПОСІБ ЖИТТЯ
Звички: одинаки; полюють вночі.
Їжа: кролики, зайці, полівки, ящірки, жаби, личинки комах, птахи та їхні яйця.
Тривалість життя: 5-6 років.

СПОРІДНЕНІ ВИДИ
Найближчі родичі - це африканський і степовий, або світлий тхори.

 

 

Лісовий тхір віддає перевагу вологим місцям, але з'являється і в лісових районах поряд з помешканнями людей. Мисливці не полюбляють його через пристрасть хижака до м'яса птиці, а лісники цінують тхора за те, що він полює на дрібних гризунів.

ЇЖА

Тхір полює на щурів, мишоподібних гризунів, кроликів, зайців, птахів, жаб, а також на ропух, що є неїстівними для багатьох тварин, на ящірок і змій. Це невеликий, але дуже небезпечний хижак. Часто він вбиває все потомство своєї жертви, а з'їдає тільки малу частину здобичі. Решту він ховає в запасниках. Тхір охоче робить розбійницькі напади на курник, де вбиває курей доти, поки не почують люди.

ЗВИЧКИ

Лісовий тхір - спритний мисливець-одинак. На пошуки здобичі він виходить під покривом темряви. Мисливська ділянка самця займає площу близько 2 500 га. Тварина люто захищає її межі від вторгнення ворогів. Ділянки самок значно менші і нерідко перекриваються одна одною. Лісовий тхір мітить межі території маслянистою, жовтуватою речовиною, що виділяється анальними залозами. Це своєрідна „хімічна зброя" звірка у разі небезпеки.

РОЗМНОЖЕННЯ

Шлюбний період лісових тхорів припадає на лютий-квітень. Лісові тхори зазвичай приводять потомство один раз на рік. Особливий шлюбний ритуал триває близько години. Самець під час „сватання" кусає самку за шию, проте самка терпляче переносить таке жорстоке поводження. Цей ритуал підсилює діяльність статевих органів самця і забезпечує успішне запліднення. Наприкінці шлюбних ігор тварини кілька разів злучаються. Самка будує добре сховане від сторонніх очей гніздо з сухої трави і моху. Через 40-43 дні після спаровування вона народжує 5-10 дитинчат. Піклується про малюків лише самка. У перші дні після появи дитинчат на світ самка залишає гніздо тільки на короткий час, щоб поїсти і випорожнитися. Тварини ніколи не випорожняються у гнізді, тому воно завжди залишається чистим. Молочне годування триває один місяць, в кінці цього періоду самка приносить малюкам невеликі шматочки м'яса, які дитинчата починають поїдати ще до закінчення лактації. У віці одного місяця у дитинчат розплющуються очі, і вони вперше виходять з гнізда. В три місяці вони вже можуть потурбуватися про себе самі, але ще перебувають з матір'ю.

 

Їжак

Селиться  на  луках  та  болотах  з  чагарниково – осоковими  заростями. Гніздо  влаштовує  невисоко  над  землею  або  водою. Живиться  комахами. Зимує  в  Африці.

Чисельність  зменшується  через  меліорацію,  сінокосіння.

Повсюдно види тяжіють до урболандшафту, зокрема, до малих населених пунктів і дачних селищ. У цілком природних місцезнаходженнях зустрічаються не часто і, очевидно, більша частина сучасного ареалу сформувалася внаслідок історичного розселення виду на північ завдяки мережі населених пунктів.

 

Відмінності їжаків від інших близьких груп ссавців фауни України, які тепер нерідко визнають за відмінності рядів, полягають у наступному:

• Erinaceidae: Верхня частина тіла вкрита твердими голками довжиною 15–30 мм. Вуха добре розвинені. Тварина здатна скручуватись у клубок. Морда конусоподібна, не має вигляду рухливого хоботка. Череп з міцними широко поставленими вилицями. Передні різці іклоподібні, великі, між ними є помітний проміжок.

• Soricoidei: Верх тіла вкритий м’яким волосям. Вушниці недорозвинені чи редуковані. Тварина нездатна скручуватись у клубок. Кінчик морди перетворений на рухливий хоботок. Череп без виличних дуг або ці дуги тонкі і відстань між ними вужча за череп. Передні різці малі, або пірамідальні, між ними немає проміжку.

За екологією всі їжаки є загалом схожими. Живляться різними дрібними тваринами — комахами, молюсками, анелідами, ящірками, дрібними гризунами. Розмножуються переважно раз на рік, на початку або серед літа. Сховищами слугують різного роду природні або штучні порожнини, нори інших тварин, купи хмизу. Взимку сплять. Здатні до гіпотермії (зниження температури тіла у періоди низької активності).

 

ОРЛАН-БІЛОХВІСТ, сіруватень (занесений до Червоної книги України)

 

Місця перебування. Ліси з високими деревами поблизу великих водойм (за 3 - 5 км), заплавні ліси. 
Причини зміни чисельності. Вирубування заплавних лісів, старих дерев з гніздами. Інтенсивне освоєння заплав річок, узбережжя озер та водосховищ. Забруднення водойм, збіднення рибних запасів, винищування птахів людиною (зокрема, у 50 - 60-х рр. 20 ст.). 
 Особливості біології. Осілий птах, частина популяції у зимовий період кочує. Моногам. Гніздо влаштовує на старих деревах або скелях. На ділянці площею в кілька квадратних кілометрів одна й та сама пара може мати 2 - 3 гнізда, які використовує по черзі протягом багатьох років. Відкладає 1 - 3 яйця в кінці лютого - у березні. Насиджує переважно самка (бл. 30 днів). Пташенята залишають гніздо у 70 - 75-денному віці. Статевозрілим стає у 3 - 4 роки. Живиться переважно рибою, а також водно-болотяними птахами, дрібними ссавцями, падлом, відходами рибокомбінатів і боєнь.

 

 

Журавель сірий

(занесено до Червоної книги України

 

 

Особливості біології. Перелітний птах. Весняний проліт відбувається у березні - на поч. травня. В місцях гніздування з`являється наприкінці березня - в 1-й пол. квітня. Моногам, пари постійні. Гнізда (із стебел, листя, шматочків торфу, моху) влаштовує на сухому місці серед болота (на купині або дернині), частіше на межі лісу і болота. У кладці 1 -З яйця (квітень). Насиджують (після відкладання першого яйця) самка і самець (28 - 31 день). Пташенята піднімаються на крило у 65 - 70-денному віці (остання декада липня- 1-а пол. серпня). Статевозрілим стає на 4 - 6-му році життя. Відліт і осінній проліт триває з 2-ї декади вересня до середини жовтня. Живиться переважно рослинною їжею (зелені частини рослин, насіння злаків, ягоди брусниці, журавлини); поїдає також комах, молюсків, червів, дрібних хребетних, яйця птахів тощо.

 

Чорний Лелека

 

Гніздиться серед наших лісів

(занесений до Червоної Книги України)

 

Місця перебування: Старі глухі ліси поблизу водойм і важкоприступних боліт. 
Причини зміни чисельності. Деградація місць гніздування внаслідок вирубування старих лісів, осушування великих болотних масивів. Посилення фактора непокоєння. 
Особливості біології. Перелітний птах. З`являється у квітні. Пари гніздяться на відстані понад 2,5 - 3,5 км одна від одної. Гнізда використовуються протягом багатьох років. Влаштовують їх на старих деревах на висоті 6 - 20 м. У кладці 2 -б (переважно 4) яєць. Насиджують самка і самець протягом 32 - 34 днів. У 2-місячному віці пташенята стають на крило.    Статевої зрілості досягає у 3 роки. Осіння міграція відбувається у серпні - жовтні. Живиться лише тваринною їжею, переважно земноводними, рибою, комахами; зрідка ловить плазунів, птахів, мишовидних гризунів. 
Розмноження у неволі. Розмножується у зоопарках

 

Лелека білий

 

Лелека білий, чорногуз, бусол, бузько, бусьок, боцюн, гайстер (Ciconia ciconia), — птах родини лелекових, ряду лелекоподібних.

Забарвлення пір’я біле, за виключенням махових пір’їн на крилах, які мають чорне забарвлення. Коли крила птаха складені, то махові пір’їни покривають задню частину тіла, звідки і походить назва — чорногуз. Дзьоб та ноги чорногуза червоні і довгі. Голос чорногуза слабкий. Птахи спілкуються клацанням дзьоба. Клацаннями птахи вітають один одного, також цими звуками захищають гніздо від конкурентів.

Лелеки найчастіше гніздяться на стовпах електропередач. Білі лелеки перелітні пиахи. У серпнi зграї, керуючись інстинктом, починають відлітати на пiвдень.
У християнстві він символізує чистоту, благочестя, воскресіння. Вважається також очисником від скверни, охоронцем домашнього вогнища.

В Західній культурі лелеки «приносили» дітей, тому він є символом народження.
 В Україні лелека вважається вісником весни. Приліт птахів весною відмічався людьми здавна. Зникання птахів восени і повертання навесні здавалось дивним.

 

Причини скорочення чисельності білого лелеки в основному зводяться до впливу людської діяльності. Серед тварин ворогів у цього птаха дуже мало. Буває іноді, що яйця чи пташенята стають жертвами хижих звірів або птахів, гинуть від різних паразитів чи хвороб. Великі пернаті та чотириногі хижаки можуть нападати і на дорослих лелек. Деяку шкоду приносить порушення нормального гніздового життя чужими чорногузами. Внаслідок бійок господарів гнізда з "зайдами" яйця або малі пташенята можуть викидатися з нього. На успіх гніздування впливають і погодні умови. Роки з помірно вологим і теплим літом оптимальні для виведення пташенят. У випадку посухи чи затяжних дощів середня кількість пташенят, що вилетіли з гнізда на даній території, зменшується в 1,5-4 рази. У найбільш несприятливі роки більшість лелечих сімей у деяких місцевостях можуть взагалі не вивести потомства.

Однак на протязі тисячоліть лелеки гинули від ворогів і хвороб, на протязі тисячоліть більш-менш регулярно повторювалось холодне чи посушливе літо, але птахів від цього не ставало менше. Фатальну роль у долі давнього супутника людини відіграв технічний прогрес. Осушення і розорювання боліт, заплавних луків, затоплення долин річок, катастрофічне зниження чисельності земноводних у багатьох країнах Західної Європи позбавили лелек їх звичної їжі. Бездумне використання пестицидів у сільському господарстві, хімічна боротьба з гризунами приводить якщо не до прямої загибелі птахів, то до серйозних порушень здоров'я. Багато лелек, особливо молодих, що недавно залишили гніздо, розбиваються об дроти ліній електромережі і гинуть на їх опорах від замикання. Вносять свій фатальний вклад і великі труби, куди лелеки можуть падати, коли сідають на край перепочити. У Німеччині, розбираючи стару піч для випалювання цегли, якось знайшли в трубі рештки майже 50 лелек

Велику тривогу вчених викликає висока смертність чорногузів на прольоті і в місцях зимівлі. У багатьох країнах Африки білий лелека є традиційно мисливським птахом. М'ясо споживається в їжу, кістки ніг йдуть на трубки, пір'я використовують для прикрас, навіть із дзьоба роблять чаклунські засоби. За даними повернення кілець, у Північній і Західній Африці близько 80 % випадків загибелі лелек припадає на відстріл. Всього, за підрахунками німецького орнітолога X. Шульца, на східному пролітному шляху щороку відстрілюється 5-10 тисяч лелек, з них 4-6 тисяч у Лівані. У Західній Африці більше всього їх убивають в Малі. Тут у дельті Нігеру знаходиться одне з найважливіших місць зимівлі західноєвропейських білих лелек. X. Шульц писав, що в деяких африканських хижах знаходив цілі гірлянди кілець, знятих з убитих лелек. Підстрелити птаха з кільцем вважається такою ж удачею, як у нас знайти підкову. У Нігері на місцевому базарі можна побачити засушені лелечі голови. Вони слугують свого роду амулетом і чаклунським засобом. Окрім полювання з вогнепальною зброєю, використовуються і давні примітивні способи – лук, бумеранг і т. п. Деякі племена проводять відлов, використовуючи прив'язаних манних лелек. Навіть у наші дні зрідка приходять повідомлення про знахідки в Європі лелек з африканськими стрілами в тілі.

Ще більшу шкоду, ніж полювання, приносить руйнування середовища проживання лелек. Кожну осінь близько півмільйона чорногузів пролітають на південь через Близький Схід. Тут проходить найбільший їх пролітний шлях на південноафриканські зимівлі. На початку жовтня на Синайському півострові у деяких місцях за дві години можна нарахувати до 30 тисяч птахів! Зараз пролітаючі через Синай лелеки знаходяться в небезпеці. У пустелі не так і багато зручних для перепочинку та годівлі місць. Та завдяки людській діяльності більшість з них вже не можуть прихистити виснажених тривалим польотом птахів. Під час перельоту орнітологи кожен ранок підбирають мертвих і вкрай ослаблих лелек. Для допомоги пернатим мандрівникам був навіть збудований спеціальний загін, де лелеки можуть погодуватися і набратися сил, щоб знову вирушити в дорогу.

 

 

З давніх часів білий лелека почав селитися поряд з людиною. Він швидко освоїв солом'яні та очеретяні дахи сільських хат. Ця прихильність до м'яких дахів пояснюється досить просто: птахи втикали в солому кілька великих опорних гілок, які несли на собі весь тягар гнізда. Зараз же на залізному чи шиферному даху гніздо збудувати важко. Та й окремо стоячих дерев із всохлими або зламаними верхівками залишається все менше. Зі зміною характеру забудови сіл, лелеки були змушені шукати нові місця для гнізд. Деякі з цих "знахідок" не зовсім вдалі з точки зору людини. З'явилися гнізда на пам'ятниках, трубах дрібних сільських підприємств, на стовпах ліній електромережі. Останній варіант використовується лелеками все більше. І причини цього – з одного боку все зростаюча мережа електроліній, з іншого – ускладнення конструкції опор, а це вельми зручно для побудови гнізда. Саме по собі гніздо лелеки на стовпі, як правило, не приносить шкоди, але через необачність птахи можуть викликати короткі замикання, зачіпаючи дроти. При цьому гинуть самі і викликають порушення роботи енергомережі. Відомі випадки також загорання гнізд на електричних стовпах.

Здавалося б там, де білий лелека користується любов'ю і пошаною людей, він повинен благоденствувати. Але часи, коли цього птаха обожнювали, давно минули. З розвитком технічного прогресу люди все більше відриваються від природи. Перетворюючи її в залізобетонне "навколишнє середовище", забувають старі звичаї, традиції, вірування. На перший план вийшло суто споживацьке відношення до живих істот. Якщо раніше гніздо лелеки на даху вважалося великим благом, селянин мав за честь прилаштувати йому дерев'яне колесо на стрісі, то тепер все це стало зайвими клопотами. Мало того, що лелек майже перестали спеціально приваблювати, їх почали гнати подалі від людського житла. Так, ще наприкінці 1920-х років, як розповідають очевидці, перекриваючи сараї та клуні в колгоспах, без жалю скидали лелечі гнізда. Чи то чиясь хвороблива уява пов'язала їх з солом'яними стріхами, а значить з бідністю, чи милосердя до птахів також порахували за пережиток минулого – невідомо.

 

Результати останнього V Міжнародного обліку чисельності білого лелеки, який проходив у 1994-1995 роках, виявилися більш втішними, ніж попередніх. Підсумки його були підведені на міжнародному симпозіумі, що проходив наприкінці вересня 1996 року у німецькому місті Гамбурзі. Всього в 19 країнах було обліковано близько 160 тисяч гніздових пар. Порівняно з IV обліком у 1984 році чисельність виросла на 21 %. Найбільш істотно вона зросла у західної популяції – на 34%. В Іспанії, наприклад, чисельність виросла в півтора рази.

Причини досить швидкого росту чисельності білого лелеки, що розпочався в різних країнах наприкінці 1980-х - у першій половині 1990-х років, поки що до кінця не зрозумілі. Для західної популяції найбільш істотним фактором вважається значне покращення умов зимівлі. У середині 1980-х років закінчився тривалий період посухи в районі Сахелю в Африці. Чим більше там опадів, тим краше живляться зимуючі лелеки. Зрозуміло, що смертність при цьому зменшується. Спеціальні дослідження показали також, що від умов зимівлі значною мірою залежить і успішність розмноження лелек наступного літа. Важко поки що сказати також, наскільки стійким та довготривалим буде цей ріст чисельності. Не варто впадати в надмірний оптимізм, хоча й причин для розпачу на щастя поменшало.

З часу V Міжнародного обліку білого лелеки чисельність його в Україні зростала, збільшившись більш як у півтора рази. Проте в останні роки цей ріст сповільнився, спостерігається тенденція до стабілізації популяції. Тепер важливо вияснити чисельність більш точно, а також зібрати іншу важливу для науковців інформацію. Для цього й проводяться регулярні міжнародні обліки.

Особливості харчування

Коли заходить мова про те, чим живиться білий лелека, усі чомусь згадують у першу чергу жаб, хоча далеко не вони становлять основу його раціону. Цей птах неперебірливий до їжі, він ловить усіляких дрібних тварин, що трапляються під ногами, - від червів до дрібних гризунів. Аби тільки можна було проковтнути. Та насамперед харчується бузько різноманітними комахами, у сухих місцевостях вони можуть складати до 99 відсотків здобичі.

 

Ось як описує полювання білого лелеки М.О. Мензбір: "Як би не був він голодний, у рухах його ніколи не спостерігається метушливості; він походжає по болоту, ніби гуляючи, і зовсім мимоходом хапає все їстівне, що тільки трапиться йому на шляху. Якщо парочка лелек полює разом, то при якомусь особливо спритному ударі дзьобом, один вітає або схвалює іншого, клацаючи дзьобом".

Свою здобич лелеки ковтають цілком. Всіляку дрібноту проковтують одразу, а великих комах та гризунів спершу убивають ударами дзьоба. Іноді можна побачити, як бузько, перед тим як з’їсти, деякий час "жує" дзьобом спійману мишу, ніби пробуючи на смак. Може він і погратися то відпускаючи, то знову хапаючи її, неначе кошеня. Велику і суху здобич, при наявності поблизу води, чорногуз спочатку деякий час прополіскує в ній, поки вона не стане такою, що її можна легко проковтнути. Так же спершу відмиває і забруднених спійманих жаб та рибу.

Шукають здобич птахи на землі чи на мілководді. Забридати далеко у воду не люблять - рідко коли побачиш лелеку на глибині понад 20-30 сантиметрів. Техніка полювання може бути різноманітною. Найчастіше чорногузи активно розшукують здобич. Всім знайома картина: бузько, що чинно походжає в траві. При цьому він може робити то раптові кидки, то завмирати на місці, а іноді навіть б’є крилами. Нерідко птахи супроводжують череди корів, табуни коней, працюючі трактори чи комбайни. Вони злякують різних дрібних тварин, які й стають здобиччю лелеки. Улюблене місце годівлі лелек - свіжий покіс. Можна побачити цих птахів навіть біля смуги вогню у траві. У нас це буває нечасто, а ось в Африці лелеки полюбляють збиратися там, де місцеві жителі випалюють савану в сухий сезон. Досить їм побачити дим, як птахи звідусіль починають злітатися на згарище, концентруючись позаду стіни вогню. Вони крокують по ще димлячих згорілих стеблах і виловлюють комах. Іноді на таких пожежах збираються сотні птахів. Залітають бузьки і на свіжозорані поля, збираючи червів і личинок комах. Інший варіант полювання - підстерігання здобичі, що характерно для чапель. Лелека здатен вартувати біля мишачої нірки, чекаючи, коли хтось з її мешканців висуне свого носа. Як правило, тривалість такого вичікування не перевищує кількох хвилин, але одного разу спостерігали за птахом, який "стеріг" мишачу нірку на протязі 20 хвилин. У каламутних мілководних водоймах бузько нерідко полює "навпомацки": водить по воді дзьобом, швидко закриваючи й відкриваючи його, доки не натрапить на пуголовка чи щось інше. Дощових червів він збирає, зондуючи дзьобом м’який грунт. Може лелека ловити також пролітаючу здобич, наприклад, бабок чи інших комах. Іноді навіть збиває їх крилами. При утриманні в неволі він досить швидко навчається хапати дзьобом кинуту йому їжу, як це роблять собаки.

Шуліка  рудий.

Занесений  до  Європейського   Червоного  списку

 

Селится  на  узліссях  та  галявинах  старих  високостовбурних  листяних  і  мішаних  лісів,  поруч  із  відкритими  місцевостями  та  водоймами. Хижак,  живиться  також  падлом  і  покидьками.

Зникає  через  вирубку  старих  лісів.

 

Пугач

Ювілейна монета НБУ    присвячена пугачу

Одна з найбільших сов, яка поступається у розмірах лише рибному пугачу. Легко розпізнається за своїми розмірами, темному дзьобу, опереним до кігтів лапами та пір'євими «вушками», які нахилені назовні. У дорослого птаха верх темно-бурий з жовтуватими і білуватими плямами, низ вохристий з темно-бурими широкими поздовжніми рисками. Молодий птах має подібне забарвлення. Має загальну довжину 62—72 см, з размахом крил 150—180 см, при довжині крил 41—52 см, важить 2,1—3,2 кг. Очі великі круглої форми з чорними зіницями.

Гніздиться в Європі, Північной Азії — на півночі до меж лісу, на сході до Якутії, Сахаліну, Японії, на півдні до Північної Африки, Аравії, Південого Китаю. На території України номінативний підвид B. b. bubo заселяє північні і західні райони, а південний — руський B. b. interpositus — схід країни (переважно Луганську обл.).

Чисельність і причини її зміни

Європейська популяція виду оцінюється у 19—38 тис. пар . В Україні налічують близько 200 пар, з них не менше 110 пар на сході країни. Приблизно на половині постійних гніздових ділянок розмноження не спостерігається, можливо, через те, що один з птахів пари гине. На чисельність негативно впливають переслідування людиною, розлякування самок на ранніх стадіях насиджування (кидають кладку), загибель на ЛЕП.

Особливості біології

Осілий птах. Активний у сутінках і вночі. Токування відбувається наприкінці зими. Гніздиться по глухих ярах, берегових урвищах, скельних виходах, рідше в лісах і на болотах. Яйця відкладає в кінці лютого — на початку березня. Гнізда влаштовує на глухих ділянках лісів, байраків чи скельних виходів на землі в нішах, на виступах або під коріннями дерев і чагарників. У кладці 2—5 (частіше 3) яйця. Насиджує самка 33—35 діб. Пташенята у першому пуховому вбранні мають біле забарвлення. Пташенята виходять з гнізд вже у травні, літати починають лише у другій половині червня. Спектр живлення пугача дуже різноманітний, переважають птахи, дрібні гризуни та їжаки.

Охорона

 

 

Включено до Червоної книги України (1994, 2009) (статус — рідкісний), до Конвенції з міжнародної торгівлі вимираючими видами дикої фауни і флори (CITES) (Додаток ІІ), Бернської (Додаток ІІ) конвенцій. В Україні охороняється на гніздуванні в Карпатському та Поліському заповідниках. Для збереження виду необхідно посилити контроль за незаконним відстрілом у мисливський сезон.

 

 

Очеретянка  прудка

Занесена  до  Європейського  Червоного  списку.

 

Таксономічна належність:Клас — Птахи (Aves), ряд — Горобцеподібні (Passeriformes), родина — Кропив’янкові (Sylviidae). Монотипний вид політипного роду; один з 7-ми видів у фауні України.

Природоохоронний статус виду:Зникаючий.

Ареал виду та його поширення в Україні:Сучасний гніздовий ареал охоплює Центральну та Сх. Європу. Існує гніздове угруповання у Зх. Сибіру. Протягом ХХ ст. перестала гніздитися в Зх. Європі і катастрофічно скоротила чисельність в Центральній Європі. Місця зимівлі у Зх. Африці на пд. від Сахари. В Україні зараз гніздиться у Волинській, Рівненській, Київській і Чернігівській обл. Раніше гніздилася у бас. Пд. Бугу (Вінницька, Хмельницька обл.) та Харківській, Полтавській і Львівській обл.

Чисельність і причини її зміни:Світова популяція 12–20 тис. самців. Ще 40–50 років тому в Україні оселялось в 4–5 разів більше птахів, ніж тепер. Загальна чисельність зараз оцінюється в 3,5–4,1 тис. самців (тобто, 15–20% світової популяції). В Україні виділяються два популяційні угруповання: прип’ятське (3–3,5 тис. самців), яке локалізоване в основному в пн. частині Волинської обл. та деснянсько-дніпровське (500–600), що охоплює Чернігівську та Київську обл. Щільність гніздування сягає 1–2 самців на га.

Причини зміни чисельності: втручання людини у природні процеси болотних систем, яке порушує гідрологічний режим. Критичною є трансформація гніздових біотопів.

Особливості біології та наукове значення: :Репродуктивний період: травень-липень. Гніздиться у вологих біотопах з постійним рівнем води в межах від 1 до 10 см, де рослинний покрив не щільний і не високий. Частіше це низинні болота, розташовані в заплавах невеличких річок Полісся та частково Лісостепу. Гнізда будує на купинах під сухою осокою. Кладка містить 4–6 яєць. Осіння міграція починається у кінці липня — на початку серпня. Птахи прип’ятської популяції до р-нів зимівлі летять через Польщу, Німеччину, Францію, Іспанію, а далі вздовж атлантичного узбережжя Африки. Раціон складається в основному з членистоногих, що поширені у низинних болотах.

Морфологічні ознаки:Довжина тіла: близько 125 мм; довжина крила: 59–68 мм; маса тіла: 10–13 г. Забарвлення рудувате-буре з темною строкатістю; посередині голови проходить поздовжня світла смуга.

 

П’явка  медична

П'явки - це хижаки, що харчуються кров'ю інших тварин. Багато п'явок здатні поглинати величезну кількість їжі, при цьому збільшуючись у розмірах до п'яти разів.

Тип - Кільчасті черв'яки
Клас - П'явки
Підкласи - Archihirudinea

Основні дані:
РОЗМІРИ
Довжина: до 15 см.

РОЗМНОЖЕННЯ
Статеве дозрівання: з 3 років.
Шлюбний період: літо.
Кількість яєць: 5-15 яєць у коконі.
Інкубаційний період: 4-10 тижнів.

СПОСІБ ЖИТТЯ
Звички: ведуть водний спосіб життя; існують земноводні і наземні види.
Їжа: п'явки - паразити, що харчуються кров'ю і тканинними рідинами живих хребетних.
Тривалість життя: ймовірно, до 20 років.

СПОРІДНЕНІ ВИДИ
В світі мешкає близько 400 видів п'явок. Близькі родичі п'явки - справжні дощові черв'яки і трубочники.    П'явки ведуть паразитичний спосіб життя, харчуючись кров'ю інших тварин. У минулому лікарі прикладали медичних п'явок до тіла хворого, вважаючи, що вони очищають кров. Сучасна медицина в деяких випадках також використовує п'явок.

ХАРАКТЕРНІ ОСОБЛИВОСТІ

Тіло п'явки, як і тіло дощового черв'яка, має кільчасту будову, воно більш сплющене, а кільцеві сегменти на ньому проявляються значно менше.
Шлунок п'явки є видозміненою середньою кишкою. Кровоносна система замкнутого типу. Центральна нервова система представлена крупними нервовими вузлами, а також передніми і задніми вузлами черевного нервового ланцюжка. Під шкірою розташовуються кільцеві і подовжні м'язи, завдяки яким п'явка може повзати і згортатися в клубок. Більшість п'явок мають очі. На кінцях тіла п'явки знаходяться дві присоски - навколоротова і задня, за допомогою яких п'явка прикріплюється до тіла жертви. Присоски також використовуються для прикріплення до каменів, водних рослин і іншого субстрату - з їхньою допомогою п'явка пересувається: спочатку вона закріплюється переднім кінцем, потім згинається і підтягає задній кінець тіла вперед, присмоктується ним і звільняє навколоротову присоску. Потім рухи повторюються.
Багато видів п'явок можуть недовго плавати в товщі води. Більшість п'явок мешкають у воді або, принаймні, у вологому середовищі. Існують морські п'явки, проте більшість видів віддають перевагу прісним водоймищам.

П'ЯВКИ І ЛЮДИНА

У минулому була поширена думка, що кровопускання - панацея від усіх хвороб. Одні лікарі пускали своїм пацієнтам кров, надрізаючи вени, інші вдавалися до використання медичних п'явок. У стародавніх мовах поняття „лікар" і „п'явка" нерідко позначалися одним словом.
Кровопускання особливо великого поширення набуло в Центральній Європі, де мешкає медична п'явка - єдина в цих місцях п'явка, що харчується людською кров'ю. У XIX столітті попит на медичних п'явок збільшився настільки, що вид опинився на межі вимирання. П'явок врятував прогрес в області медицини. Відкриття нових методів лікування довело, що кровопускання не є способом боротьби із хворобами. Сьогодні п'явки використовуються в мікрохірургії -вони допомагають розсмоктуванню кров'яних згустків. З ЦІЄЮ метою медичних п'явок вирощують у спеціальних лабораторіях.

ЇЖА

Існує немало хижих п'явок, які активно полюють і поїдають дрібних безхребетних. До їх числа належить п'явка Наеторк тп§иіш§а, яка живе у струмках і полює на личинок комах. Слабо розвинені щелепи не дозволяють їй прокусити шкіру ссавців. Ротовий апарат риб'ячої п'явки, що діє на зразок шприца, дозволяє його власниці паразитувати на рибах. Ця п'явка чудово плаває, накидаючись на кісткових риб і безщелепних, що пропливають мимо. Присмоктавшись до жертви, вона прокушує її шкіру і смокче тканинні рідини. Наївшись вдосталь, риб'яча п'явка відпускає рибу і прикріпляється до водоростей. Медична п'явка має 3 щелепні пластини, всіяні безліччю гострих зубчиків. Щелепи медичної п'явки дуже сильні, вони складаються з товстих м'язів.
Завдяки ним зубчики спочатку колють, а потім розривають тканину, як зуби пилки. Після укусу п'явки на тілі жертви залишається характерний трипроменевий слід у вигляді літери „¥". Медична п'явка харчується кров'ю людей, великої рогатої худоби і коней. Слинні залози п'явки виділяють білкову речовину - гірудин, що перешкоджає зсіданню крові і сприяє її притоку до ранки. Крім того, її слина має анестезуючі властивості, тому п'явка залишається непоміченою.

РОЗМНОЖЕННЯ

П'явки є гермафродитами, тобто у них є і жіночі, і чоловічі статеві органи. Усі вони розмножуються статевим способом. Під час спаровування функцію самця виконує один з партнерів. Одні види п'явок вводять сім'я безпосередньо в жіночий статевий отвір, інші прикріплюють капсули зі спермою до тіла іншої особини, звідки сперма за участю ензимів потрапляє під шкіру і досягає яйцепроводів. Запліднені яйця дозрівають у слизистому коконі, який п'явка закріплює на своєму тілі. Деякі види п'явок прикріплюють кокони до водоростей і каменів або заривають їх у вологому фунті. Хоботні п'явки виношують яйца до їх повного развитку. Личинки п'явок, що від дорослих особин відрізняються тільки розмірами, з'являються на світ через 4-10 тижнів.

ЧИ ТОБІ ВІДОМО, ЩО...

• Довжина найбільшої у світі черепашачої п'явки досягає 30 см.
• Кров із ранки після укусу п'явки може йти декілька годин, іноді - добу.
• Медичних п'явок вперше почали розводити в Уельсі. Звідси щорічно тисячі цих маленьких хижачок поставляли в різні точки земної кулі.
• У минулому збір п'явок проводився дуже простим способом: босоногі люди бродили по воді, потім знімали з себе черв'яків, що присмокталися, і клали їх у посудину. У минулому жоден лікар не йшов з візитом до хворого без банки з п'явками.
• Крім рибних, відомі також і пташині п'явки.

 

ХАРАКТЕРНІ ОСОБЛИВОСТІ МЕДИЧНОЇ ПИЯВКИ

Тіло: довге, злегка сплощене, оливково-зелене з червоно-коричневими смугами.
Черево: зелене або зеленувато-жовте.
Присоска: служить — для прикріплення, до тіла жертви.
Медична п'явка живе у прісних водоймищах із застійною водою біля місць, куди на водопій приходить велика рогата худоба - головне джерело її їжі.
 П'явки повзають по субстрату крокуючим способом за допомогою присосків: спочатку п'явка закріплюється заднім присоском і витягається вперед, потім присмоктується у потрібному місці навколоротовим присоском, звільняє задній присосок, і вигинається у вигляді лука, підтягаючись вперед.

МІСЦЯ ПРОЖИВАННЯ
П'явки поширені в усьому світі. Медична п'явка живе в Європі - її ареал охоплює територію від Уральських гір до Середземного моря.
ЗБЕРЕЖЕННЯ
Інтенсивне збирання медичної п'явки в минулому столітті і руйнування її природних місць існування спричинили скорочення чисельності виду. Сьогодні медичні п'явки розмножуються в неволі.

 

Жук – самітник.

 Занесений  до  Європейського  Червоного  списку

Живе  у  широколистяних  лісах  у  старих  дуплистих  деревах. Личинки  розвиваються  і  зимують  у  трухлявій  деревині  дупел,  дорослі  жуки  живляться  соком,  що  виступає  на  стовбурах  дерев.

Чисельність  зменшується  через  знищення  старих  дуплистих  дерев  і  застосування  пестицидів.

Комахи

З’явився – і одразу ж зник…

Його стрічали ви? –

Хлопчина той до волі звик

В густій, мов ліс, траві…

Її на проділь розчесав

Легенький вітерець;

Веселий коник там стрибав –

Зелений молодець!

Зелений коник - лат. Tettigonia viridissima, представник типу членистоногі, відноситься до класу комахи. Зелений коник - безхребетна тварина, має красиву формою тіла. Особливістю зеленого коника, є наявність на передніх ногах - органів слуху.

Тіло складається з голови, грудей і черевця. Голова сильно збільшена в розмірах, тулуб стислий з боків і має циліндричну форму. Ноги мають гарну мускулатуру і сильно подовжені. Розмноження статеве.

Зелений коник харчується різноманітними продуктами, в основному це рослинна їжа, але може і деякими дрібними безхребетними.

Поширені зелені коники по всі планеті, мешкають у високій траві та іншої рослинності

Жовтянка  торфяникова

Живе  на  торф’яних  болотах  із  заростями  буяхи,  личтям  якого  живится  гусениця. Метелики  літають  з  початку  червня  до  серпня.. Гусениця  розвивається  з  кінця  серпня  і  зимує.

Зникає  через  меліорацію  та  видобування  торфу

 

Ведмедиця  велика

Живе  на  галявинах  і  узліссях  листяних  і  змішаних  лісів  з  густим  підліском. Чисельність  зменшується  через  використання  пестицидів.

Риби

Карась

В Україні є дуже велика кількість різних водойм,це загачені болота, озера, кар’єри, річки. І в кожній мешкає карась.Зараз найбільш розповсюджений карась-це срібний(білий),який є родичем золотого(червоного) карася.

В деяких водоймах є засилля дрібного карася,тому що відсутня чоловіча половина роду карасів. Також пояснюється ще тим, що мала глибина, невеличка площа їх життєвого простору. Карась може схрещуватись з любою дрібною рибою і з них виходе дрібний карась. Дрібні карасі зростають повільно.

В інших водоймах є величезна кількість великих карасів. Частина переважає представників чоловічої половини карасевого роду,але все ж більша частина-жіноча. В таких водоймах є глибини,і там водяться окунь або щука. В уловах тут нормальними вважаються пару десяток рибин масою до 800 г. Карась вагою від 1-го до 2-х кілограм вважається всюди завидним і гарним трофеєм.

Карася можна ловити донками,поплавцевими вудками. Насадки можна використовувати такі: гнойовий хробак, дощовий черв’як. Також карась бере на опариша,перловку,хліб,комбікорм,тісто. Є такі водойми де карасі можуть брати на дрібну «тюльку»,або на її шматочки.

Найкращий час для того щоб ловити карася це ранки і вечори. Влітку великих карасів ліпше ловити після заходу сонця до темряви,тоді він найчастіше бере. Тоді за 15-20 хв можна впійати більше ніж за весь день.

Щоб вибрати собі місце треба зважати на погодні умови і пори року. Якщо на поплавцеві вудки то можна знайти собі місце біля якоїсь водної рослинності з перепадом глибини від 1 до 2 м поруч з підводними заростями «кропиви» або «моху».

Ловити бажано з дна, гачок номер 4-6 , жилка 0,25-0,3, повідець 0,15-0,2. Поплавець щоб був легким, з малим тягарцем 3-4 см від гачка та основним тягарцем від 20-30 см від гачка. Після 1-2 проби насадки карась бере їх в рот і тягне до своєї нори.

Щука

Зовнішній вигляд та будова тіла

Звичайна щука може досягати в довжину більш ніж 1.5 метра, ваги – 35 кг (за деякими свідченнями навіть більше), самки завжди більші за самців.

Забарвлення тіла плямисто-смугасте, світлі смуги проходять вздовж та поперек тіла. Залежно від характеру та ступеню розвитку рослинності прибережної зони щуки можуть мати сірувато-зеленуватий, жовтуватий або сіро-бурий колір, спина темна, черево білувате, з сірими крапинами; в деяких озерах зустрічаються сріблясті щуки. Спинний, анальний та хвостовий плавці бурі, з чорними плямками, грудні та черевні – жовтувато-червоні.

Самців та самок ззовні можна відрізнити за формою статево-сечового отвору, котрий у самців має вигляд вузької довгастої щілини, забарвленої в колір черева, а у самок – овального поглиблення, облямованого валиком рожевого кольору.

Тіло щуки має видовжену, стріловидну форму. Голова сильно видовжена, нижня щелепа видається вперед. Зуби на нижній щелепі мають різний розмір і слугують для захвату жертви. Зуби на інших кістках ротової порожнини дрібніші, спрямовані гострими кінцями в глотку і можуть занурюватись в слизову оболонку, що встеляє ротову порожнину та глотку. Завдяки цьому здобич легко проковтується, а якщо вона намагається вирватись, глоткові зуби підіймаються та утримують жертву.

Для щук характерна зміна зубів на нижній щелепі: внутрішня поверхня щелепи вкрита м’якою тканиною, під нею розташовані навкісні ряди з 2-4 заміщуючих зубів, які примикають ззаду до кожного діючого і утворюють з ним єдину групу (зубну сім’ю). Коли робочий зуб виходить із вжитку, на його місце стає своєю основою сусідній заміщуючий зуб тієї ж сім’ї. Спочатку він хитається, але потім щільно приростає основою до кістки щелепи і укріплюється. Зуби у щуки змінюються не одночасно. В один і той же час одні зубні групи закінчуються на краю щелепи старим зубом, що вже розсмоктується, інші – міцним робочим, треті – ще рухливим молодим. В деяких водоймах у щук зміна зубів посилюється протягом певних сезонів, і тоді щука в цих водоймах перестає брати крупну здобич.

Найбільш комфортні місця помешкання для щуки – річки з уповільненою течією, озера, водосховища. Також вона може зустрічатись і в розпріснених частинах морів – наприклад в Фінській, Ризькій та Куршській затоках Балтійського моря, в Таганрозькій затоці Азовського моря.

Щука добре витримує кислу реакцію води, може комфортно жити в водоймах з рН 4.75. При зниженні вмісту кисню до 3.0-2.0 мг/літр наступає пригнічення дихання, тому в заморних водоймах взимку щука часто гине. озмноження

В природніх водоймах самці щуки починають розмножуватись на четвертому, рідше на третьому році життя, а самки – на п’ятому.

Нерест щуки відбувається при температурі 3-6°С, відразу після танення льоду, біля берегу на глибині 0.5-1 метр. Під час нересту риби виходять на мілководдя і шумно плескаються. Звичайно на нерест спочатку підходять найменші особини, а останніми – найкрупніші. В цей час щуки тримаються групами: 2-4 самці біля однієї самки; біля великих самок – до 8 самців. Самка пливе попереду, самці пливуть за нею, відстаючи приблизно на половину корпусу. Вони або притискаються зись безпосередньо над її спиною. З води в цей час постійно з’являються спинні павці та верхні частини спини риб.

Під час нересту щуки труться об кущі, пні, стебла очерету та рогозу і інші предмети. На одному місці риби довго не затримуються, весь час переміщуючись по нерестилищу і вимічуючи ікру. Наприкінці ікрометання всі особини групи, що нерестилась, кидаються в різні боки, викликаючи гучний плеск; при цьому самці часто вистрибують з води в повітря.

Одна самка щуки залежно від розміру може відкладати від 17.5 до 215 тисяч ікринок. Ікринки великі, близько 3 мм в діаметрі, слабоклейкі, можуть приклеюватись до рослинності, але легко спадають при струсі. Через 2-3 дні клейкість пропадає, більшість ікринок скочується і подальший їхній розвиток відбувається на дні.

Нормальний розвиток ікри щуки на дні в непроточній воді можливий тільки тому, що навесні при низькій температурі вода відносно сильно насичена киснем, а по мірі прогрівання води концентрація кисню в ній швидко падає. Таким чином, чим раніше щуки починають нереститись, тим менше ікри гине.

Якщо після нереста щук відбувається швидкий спад води, це призводить до масової зигибелі ікри – таке явище часто спостерігається у водосховищах, рівень яких є несталим.

боків до самки, або намагаються тримат

 

В водоймі щука тримається в заростях водяної рослиності. Зазвичай вона там стоїть нерухомо і затаївшись, раптово кидаючись на здобич. Впіймана здобич проковтується тільки в напрямку з голови – якщо щука вхопила її поперек тіла, то, перед тим як проковтнути, вона швидко розвертає здобич головою в глотку.

При нападі щука орієнтується за допомогою зору та бокової лінії, органи якої розвинуті не тільки на середній лінії тіла, а й на голові (переважно на передній частині нижньої щелепи).

Об’єкти харчування дорослих щук досить різноманітні. Звичайно вона поїдає більш численну риб: в озерах та водосховищах України це плотва, окунь, йорж, лящ, густера; в річках в харчуванні щуки зростає частка типово річкових риб — таких як піскар, голець, гольян, бичок підкамінник і т. ін. Навесні щука з охотою поїдає жаб. Відомі випадки, коли великі щуки хапали та затягували під воду мишей, пацюків, куликів і навіть білок, що перепливали річки. Найбільші щуки можуть напасти навіть на качку, особливо в період линьки, коли ці птахи не підіймаються з води у повітря. Загалом, щуки здатні нападати і вбивати доволі крупних риб, довжина та вага яких досягає 50%, а подеколи і 65% від довжини та ваги хижака.

В харчуванні щук середнього розміру, біля півметру, переважають численні та малоцінні, або смітні´ риби, тому щука є необхідною складовою раціонального рибного господарства на озерах; за її відсутності в озерах різко зростає чисельність дрібного йоржа та окунів.

Значення для людини

Загалом, щуку досить широко розводять в ставкових господарствах. Наприклад, у Франції із загальної площі ставків в 100 тис. га більш ніж 50 тис. віддані під розведення щуки.

М’ясо щуки вміщує 2-3% жиру і є дієтичним продуктом, особливо якщо риба надходить для споживання в живому вигляді.

Максимальний вік щук в промислових виловах в теперішній час, а також протягом кількох останніх сторіч, не перевищує 25 років. Достовірно задокументовано вилов 33-річної щуки. Але розповіді в популярній літературі про щук набагато більшого віку слід віднести до категорії легенд.

 

В’юн

Широко розповсюджений у прісних водоймах Європи, але відсутній на на Піренейському півострові, в Італії, Греції, Англії, Скандинавії, в басейні Північного Льодовитого океану, в Криму та на Кавказі; в басейні Амура представлений підвидом. Крім того зустрічається у Південній та Східній Азії.

Будова та спосіб життя

Довжина до 30 см, вага 25-40 г, іноді більше. Тіло подовжене, попереду майже циліндричне, позаду дещо сплюснуте, вкрите дрібною лускою. Голова невелика, біля роту 10 вусиків. Очі маленькі, жовтого кольору. Плавці закруглені, з темними плямами.

 

 

В'юни — придонні мешканці стоячих водойм, відносяться до лімнофілів. Можуть жити у водоймах, які непридатні для інших видів риб, бо гарно переносять дефіцит кисню. Це пояснюється тим, що в'юни можуть дихати не тільки зябрами, але й заднім відділом кишечника, який густо оплетений капілярами. Для цього риба час від часу підіймається на поверхню води та ковтає повітря, яке пропускає через кишечник (цим пояснюється писк риби, яку витягнули з води) . Ця властивість дає змогу в'юнам можливість виживати у водоймах, що повністю пересихають. При цьому риби занурюються глибоко у мул (на 1 — 2 м) та впадають у сплячку, доки у водоймі не з'явиться вода.

Найактивніші риби вночі та ввечері. Тримаються біля дна, або занурюються у мул, полюючи різноманітних дрібних безхребетних. Знищують велику кількість личинок комарів. Можуть поїдати ікру інших видів риб. Водоймою переміщуються мало.

Розмноження

Статевої зрілості досягає у віці 3 років. Нерест відбувається у квітні — травні, біля берегів в густих заростях підводної рослинності. Самка відрізняється великою плодючістю. Ікринки крупні, діаметром 1,7-1,9 мм, з тонкою оболонкою, прикріплюються до рослин. Личинки, що проклюнулись, утримуються на рослинах та живляться вмістом жовткового мішка. Мають ниткоподібні зовнішні зябра, оскільки живуть, як правило, в умовах дефіциту кисню. З часом зовнішні зябра зникають.

Значення

 

В Україні не мають великого промислового значення. Використовуються рибалками як наживка для хижих видів риб. В деяких країнах Азії (наприклад у Японії) смакові якості риби високо цінуються, внаслідок чого її спеціально вирощують. Також в'юнів тримають у акваріумах в якості "живих барометрів". Вони відчувають зміну атмосферного тиску та починають при цьому дуже часто підійматись до поверхні води. У наукових лабораторіях в'юнів використовують як тест-об'єкт для фізіологічних досліджень, зокрема для дослідження активності гонадотропних гормонів гіпофізу. У водоймах поїдають у досить великих кількостях ікру інших риб, зокрема цінних промислових видів, та наносять цим шкоду.

Плазуни

 

Гадюка

Гадюка звичайна відносно невелика в розмірах, довжиною до 75 см. На півночі ареалу зустрічаються екземпляри довжиною до 1 м. Навкруги середини тіла розташовано 19 рядів лусок. Довжина хвоста у самців 8 — 12 см, у самиць 6 — 10 см. Тіло відносно товсте. Самиці зазвичай крупніші за самців. Голова округло-трикутна, чітко відмежована від шиї, на верхній частині вкрита дрібними щитками, серед яких є три крупних щитка — лобний та два тім'яних. Зіниця вертикальна. Кінчик морди заокруглений, а носовий отвір прорізано в середині носового щитка. На переднім краї верхньої щелепи розташовані крупні рухливі трубчасті отруйні зуби. Забарвлення тулуба коливається від сірого до коричневого з оливковими та червоно-бурими відтінками, з характерною темною зигзагоподібною лінією вздовж хребта та іксоподібним малюнком на голові. Від ока до кута рота тягнеться темна смуга. Кінчик хвоста світліше тулуба, жовтуватий або червонуватий. На півночі зустрічаються чорні форми. У новонароджених гадюк сірі та оливкові відтінки у забарвленні відсутні.

Спосіб життя

В Україні найчастіше зустрічається на луках, галявинах, болотах, на берегах річок, озер і струмків. Густота заселення гадюк дуже нерівномірна. В сприятливих місцях гадюки створюють великі скупчення — їх густота може сягати 90 особин на 1 га, але частіше не перевищує 3-8 на 1 га. Після зимівлі з'являються на поверхні землі звичайно в квітні — травні. Влітку сховищем для гадюк служать нори різноманітних тварин, пустоти в гнилих пеньках і поміж камінням, кущі, копиці сіна. Гадюки можуть поселятися в покинутих будівлях. В середній смузі гадюки активні в денний час. Люблять грітися на сонці, можуть це робити і просто на стежці, на пеньках, каменях. Полюють як правило в сутінках. Харчуються переважно дрібними гризунами, жабами, комахами. Зареєстрована тривалість життя — 15 років, згідно з деякими авторами — до 30 років.

Зимує поодинці, невеликими групами або великими скупченнями по 200 — 300 особин у підземних пустотах, трухлявих деревах, норах гризунів та інших природних укриттях. Разом з гадюками тут можуть зимувати інші види змій, іноді — земноводні. Температура у таких місцях не повинна бути менше ніж +2 +4 °C. Тривалість зимівлі становить біля 180 діб, на півночі ареалу на 2 — 3 тижні більше, на півдні — менше.

Розмноження

Статевої зрілості досягають у 4 — 5 років, при довжині тіла 340 мм у самців та 450 мм у самиць. Парування проходить через 2 — 4 тижні після виходу з зимової сплячки. В цей період спостерігаються турніри самців, в яких суперники намагаються притиснути голову супротивника до землі, та отримати право на самицю. Гадюка яйцеживородяча. Вагітність триває біля 3 місяців. Зародки живляться не тільки за рахунок жовтка яйця, але й за рахунок кровоносної системи матері. Самиця народжує 5 — 12 дитинчат довжиною 160 — 180 мм. У високогірних районах розвиток зародків затримується і молоді особини народжуються тільки весною наступного року. До першої линьки молоді гадюки знаходяться біля гнізда, а потім розповзаються. Молоді особини кілька тижнів можуть обходитись без їжі за рахунок поживних речовин, які отримані з яйця.

Отрута

Отрута звичайної гадюки за механізмом токсичної дії є отрутою переважно геморрагичної (викликає крововилив), кровозгортаючої та місцевої некротичної дії. Чим ближче місце укусу до голови, тим він небезпечніший. Навесні отрута гадюки більш токсична, ніж влітку. Укус гадюки викликає наростаючий біль. За крововиливом розповсюджується затікання. При попаданні отрути в кров загальна реакція може розвиватися одразу або через деякий час — півгодини, годину. Найчастіше це відбувається через 15-20 хвилин (дані з різних джерел). З'являється в'ялість, головний біль, нудота, інколи блювота, пришвидшений пульс, крутиться голова. Але попри те, що отрута гадюки досить сильна, летальні випадки трапляються досить рідко.

 

Вуж звичайний

 

Вуж звичайний - це велика і сильна змія, проте він не є небезпечним для людини. Зазвичай вуж зустрічається по берегах ставків, озер і струмків.

Клас - Плазуни
Ряд - Лускаті
Родина - Вужоподібні змії
Рід/Вид - Natrix natrix

Основні дані:
РОЗМІРИ
Довжина: самця 60-80 см, самки 50-150 см. Максимальна підтверджена довжина: 200 см.

РОЗМНОЖЕННЯ
Статеве дозрівання: з 5 років.
Шлюбний період: з квітня.
Кількість яєць: до 30; чим старша самка, тим більше яєць у кладці.
Інкубація: 42-70 днів.

СПОСІБ ЖИТТЯ
Звички: збираються у вологих місцях; активні вдень; вночі сплять у сухому місці; зиму проводять у стані заціпеніння.
Їжа: жаби, плазуни, риба і ссавці.
Тривалість життя: близько 9 років.

СПОРІДНЕНІ ВИДИ
Найближчі родичі - вуж водяний (Natrix tesselata) і вуж гадючний (Natrix maura) - також неотруйні. Водяний вуж, на відміну від звичайного, здебільшого перебуває у водоймищах і поблизу них.

Вуж звичайний є неотруйним, проте його часто плутають із отруйною звичайною гадюкою і вбивають без жодної причини. Вужа звичайного досить легко відрізнити від гадюки, тому що в цих змій на спині абсолютно різні візерунки - вуж має світлі плями з боків голови. Крім того, він майже вдвічі довший за гадюку.

ЇЖА

Звичайний вуж харчується жабами, тритонами, саламандрами, рибою, ящірками і дрібними гризунами. Він також поїдає птахів, пташині яйця і пташенят. Проте таку здобич йому вдається впіймати не часто.
Полює вуж звичайний на суші, а також і у воді, в якій плаває, роблячи тілом хвилеподібні рухи. Дрібну здобич - пуголовків, тритонів або дрібну рибу - вуж заковтує у воді, а велику з'їдає на суші. Для пошуку здобичі вуж використовує свій чутливий нюх. Запахові імпульси він аналізує за допомогою язика і так званого Якобсонового органу. Наблизившись, вуж блискавично хапає здобич зубами. Його щелепні кістки закріплені в черепі за допомогою рухомих зв'язок, тому вони дуже еластичні. Після того, як вуж проштовхує голову здобичі в глотку, він проковтує і частину, що залишається, поступово пересуваючи щелепи по тілу жертви. Перетравлювання великої здобичі завжди займає багато часу, тому після прийняття їжі вуж прагне віддалитися в спокійне місце, де його ніхто не тривожитиме. Якщо вуж мало рухається, то він без їжі може обходитися протягом тижня.
Вуж завжди ковтає здобич цілою.

СПОСІБ ЖИТТЯ

Вуж звичайний є активним удень і зустрічається на вологих територіях - на лугах, в заростях чагарника і на лісових полянах. Вночі вуж зазвичай спить у сухому затишному місці. Він часто гріється на сонці, таким чином підвищуючи температуру свого тіла.
Іноді ввечері вуж звичайний залізає на кущ, щоб погрітися в останніх надвечірніх променях сонця. У холодніших районах вуж більшу частину року (8-8,5 місяців) проводить у стані заціпеніння, сховавшись в норі, дуплі дерева, ямі на березі ріки або ж біля дамби. Часто в такому захищеному від морозу місці збирається велика кількість вужів. У вужа звичайного є багато природних ворогів. Так, на нього полюють борсуки, їжаки, хижі птахи і чаплі.
Вуж звичайний - це неотруйна змія, тому від ворогів його захищає тільки захисне забарвлення. Від безпосередньої загрози вуж захищається так само, як і отруйна змія: підводить передню частину тіла, при цьому його паща закрита, а потім роздувається і шипить. Якщо це не допомагає, він намагається відлякати ворога виділеннями пахучих залоз, розташованих біля основи хвоста. Якщо і це не дає бажаного результату, то вуж прикидається мертвим.
Останній шанс врятуватися - це прикинутися мертвим.

РОЗМНОЖЕННЯ

У кінці квітня - на початку травня, відразу після виходу із зимового укриття, у вужів починається шлюбний сезон. Самці хитають головою вгору й вниз і труться підборіддям об спину самки.
У червні або липні самки в одній порції відкладають до 30 білих, круглих яєць. У холодних районах вони відкладають яйця в теплому місці, наприклад, у купі компосту, гною, сіна або листя. В інших регіонах самки закопують яйця в м'яку землю або відкладають їх у дуплі, яке додатково розширюють і пристосовують для своїх потреб. Іноді одним гніздом одночасно користується декілька самок. Оскільки яйця можуть загинути від висихання, змії відкладають їх у вологих укриттях, які, проте, добре зберігають тепло. У теплому місці при гарній погоді вуженята вилуплюються через п'ять тижнів, інакше період інкубації може тривати до 10 тижнів. Довжина вуженят - близько 16 см. Відразу після вилуплення вони можуть самостійно полювати.
Вужі, що вилупилися, розповзаються навкруги.

 

Ропуха  очеретяна..

Вид занесено до Червоної книги України (категорія «вразливі види»), а також до Додатку II «Конвенції з охорони дикої флори і фауни та природного середовища існування в Європі» (категорія «види, що підлягають особливій охороні») та до «Червоної книги хребетних Міжнародного союзу охорони природи (МСОП)».

По-різному ховаються жаби від літньої специ та чужого ока. Одні

забиваються в покинуті нори, інші знаходять притулок під листям, а ось

ропуха очеретяна вміє закопуватись в пісок, або під каміння. Чому ж тоді

її називають очеретяною? Бо вона становить виняток серед своїх родичів,

які бояться солоної води і обминають заполонені грунти, вона може

водитися в плавнях. Та ропуха очеретяна живе там рідко, найчастіше її

можна зустріти на піщаних дюнах,  в соснових борах, в садках, парках, на

луках західних областей нашої країни.

Розміри цієї жаби невеликі – вона має до 8 см у довжину.

Верх у неї сірувато-оливковий з темними плямами. Вузька світла смужка

ділить спину навпіл. Як і в усіх жаб, шкіра гола, вкрита слизом, крізь

неї тварина дихає й поповнює організм вологою. Ропуха може втрачати

вологи до половини своєї ваги, а щоб зовсім не висохнути, вкривається

тоненькою, мало проникною плівкою. Законсервованої таким чином жаба може

довго зносити нестачу води, та як тільки потрапляє в несприятливі умови

відразу ж починає вбирати вологу. Добре коли її немає? Тоді жабу виручає

роса.

Ропуха живиться комахами, серед них багато шкідників. Стрибає повільно,

наздогнати швидкого вужа або метелика не може, тому визбирує на землі

малорухливих мух. Робить це ретельно, не пропускаючи й клаптики землі,

тому до півночі вже встигає наповнити свій шлунок всякими личинками,

гусінню, блощицями тощо.

Як і всі земноводні, ропуха очеретяна розмножується у воді. Самиця

випускає туди 3-4 тисячні личинок. Вони склеєні схилом у двометрові

шнури, які чіпляються до підводних предметів. Невдовзі з іскринок

виходять пуголовки, які через 50 днів перетворюються на молоди жабенят.

У порух очеретяних багато ворогів: борсуки, норки, видри, тхори, птахи,

риби. Охочих поживатися беззахисною твариною, як бачите чимало. Та чи

така вона вже й беззахисна? Виявляється, чимало хижаків обходить ропуху

десятою дорогою, бо терпіти не можуть смаку рідини, яку виділяють

спеціальні залози цієї жаби. Саме смаку, а не запаху, оскільки жаби не

навчилися, як тхори, стріляти у ворога, а виділяють її вже тоді, як

нападник вхопиться за них зубами. Скажете, чи не пізно? Ні. Рідина мало

що різка й пекуча, вона викликає блювоту, й хижак одразу є випльовує

жертву. 

Восени ропухи очеретяні забиваються у глибокі ямки, норми й залягають у

сплячку аж до квітня наступного року.

Ропухи очеретяні занесені до “Червоної книги УРСР”.

Квакша

Зовнішній вигляд:

Тварини невеликих розмірів, довжина тіла статевозрілих особин звичайно до 50–60 мм.Пальці задніх кінцівок з'єднані перетинками. Шкіра на спині гладка, на черевному боці грубозерниста. У забарвленні спини найчастіше переважають однотонні яскраво-зелені кольори, хоча трапляються (залежно від субстрату та температури повітря) світло-сірі, коричнюваті або сіро-голубуваті особини. Черевний бік білого або жовтуватого кольору.

Забарвлення верхнього (спинного) та нижнього (черевного) боків тіла розділене двома контрастними темними смугами з жовто-білими краями, кожна з яких тягнеться по обох боках тіла від очей до пахвинної області, утворюючи тут петлю. Темні смуги є також і на морді, де вони сполучають ніздрі та верхньопередні краї очей. Статевий диморфізм виявлений слабо: самці мають непарний горловий резонатор та шлюбні мозолі на першому пальці передніх кінцівок.

Матеріали з морфологічної мінливості райок України обмежені працею М.Щербака (1966), у якій вказано на своєрідність райок Криму та їхню більшу схожість з райками Кавказу, ніж з жителями лісостепової України або Молдови. Ще одне порівняння мінливості розмірів тіла райок з різних ділянок їхнього ареалу (без диференціації за статтю) знову підтвердило, що найбільші за розмірами тварини (довжина тіла в середньому 43 і 39 мм) живуть у Криму та на Закарпатті відповідно. Тварини з інших регіонів України (лісостеп), істотно дрібніші, довжина їхнього тіла складає близько 30 мм.

Генетика:

Матеріали з хромосомного набору обмежуються відомостями щодо каріотипу цих тварин з ділянок ареалу поза межами України (2n = 24, NF = 48). Рівень гетерозиготності цих амфібій у різних пунктах України (окол. Києва, Крим, дельта Дунаю) складає 0,06, 0,038 і 0,048 відповідно. При цьому, якщо міжпопуляційна генетична дистанція між материковими вибірками менше 0,009, то між кримськими та київськими, кримськими та дунайськими вона 0,058 і 0,065 відповідно.

Далі на захід ареалу (Італія,Швейцарія, Німеччина, країни Балканського п-ва) існує дві різко відмінні за 9 генами групи. Одна поширена від Сицилії до півночі Італії включно, друга — в ряді Балканських країн (до південної частини цього півострова). Середня генетична дистанція Нея складає 0,47,що дозволяє оцінити час їх дивергенції у 2–3 млн. років. Обидва види — H. intermedia (див. вище) і H. arborea — морфологічно дуже схожі й відрізняються лише розмірами барабанної перетинки, яка в перших більша (Lt. c./L. tym. 4,38 і 4,56 відповідно).

Життя у природі:

Поява після зимової сплячки залежить від географічної широти місцевості, специфіки весняного періоду і звичайно відбувається у другій половині березня — початку квітня.Перші появи райок на місцях нересту припадають на встановлення температури води 4–6°С, масове заселення нерестилищ на 9–10°С, а початок відкладання ікри — на досягнення водою температури 13°С.

Сезон розмноження розтягнутий, і співаючих самців райок відзначають з березня–квітня до середини–кінця червня. При виборі місць для розмноження райки найчастіше віддають перевагу більш або менш відкритим ділянкам (зазвичай неподалік від деревних насаджень) зі стоячими водоймами й розвиненою водяною рослинністю. Дослідження гідрохімічних показників нерестових водойм райок показало, що вони характеризуються рН 7,4–9,4, загальною твердістю 1,2–6,5мекв./л, лужністю 0,8–4,9мекв./л. Місця нересту від місць зимівлі (Німеччина) можуть бути розташовані на відстані від 100 м до 13,1 км.

З факторів, що визначають вибір місць розмноження райок (північна Італія), найістотніше значення мають такі як розвиток на поверхні водойм рослинності, вік водойми, прибережні місця оселення, ступінь антропогенного впливу та площа водної поверхні. Ці параметри середовища разом з тим не впливають на щільність тварин.

Першими на місця нересту прибувають самці. Як і деякі інші види безхвостих земноводних, самиці полишають водойми відразу ж після відкладання ікри, самці ж залишаються тут ще на деякий час. Співвідношення самиць та самців за даними для західних популяцій (Швейцарія) складає 1 : 1,5.

Самців райок за поведінкою можна умовно розділити на три групи: представники однієї видають шлюбні крики у воді, другої — на чагарниках, деревах і т. ін., третя група — це мовчазні («сателітні») самці. Характер постійності таких груп потребує підтвердження спеціальними дослідженнями із застосуванням мічення.

Парування та відкладання ікри відбувається зазвичай при температурі води близько 13°С, ікра відкладається на дно або на підводні рослини кількома невеликими грудками (до 200 яєць), усього у кладці може бути 1500–2000 ікринок. Не виключено, що цим амфібіям в долині Південного Бугу притаманна порційність відкладання ікри. При цьому самиці райок за перший раз відкладають близько 70% всієї кількості яєць кладки, за другий — близько 20%, і за третій — близько 10%. Розміри тіла дворічних самиць тут у середньому складають 40 мм, а кількість відкладених ікринок близько 450, трирічних — 47 мм і 820, чотирирічних — 52,6 мм і 1123, п’ятирічних — 56,8 мм і 1383 відповідно.

У західних ділянках ареалу (Італія) виявлена наявність двох піків у відкладанні ікри, розділених перервою 5–10 днів. Разом з тим надалі залишається нез'ясованим питання — чи можуть окремі самиці у цьому регіоні нереститися двічі на рік або ж міграція самиць має два піки активності в одному сезоні.

Перебуваючи на місцях нересту, самці райок можуть «регулювати» температуру свого тіла. Так, при падінні температури повітря більше ніж на 1–2°С, самці переміщуються у воду. Температура води 8°С і повітря 6°С є критичними для відкладання ікри. Вилуплення личинок при температурі води 17–19°С відбувається приблизно через 8–14 діб, а весь період водного розвитку завершується протягом 45–90 днів. Підвищення температури води на 5–6°С скорочує період личинкового розвитку приблизно на 10 днів.

Розміри щойно вилуплених з ікри личинок 5–10 мм (довжина тіла з хвостом), зяберний отвір розташований на лівому боці й скерований назад і догори, анальний отвір розташований на правому боці. Хвостовий плавець високий, його кінець загострений. Є вказівки на те, що пізні строки личинкового розвитку в окремих випадках можуть приводити до зимівлі на личинковій стадії, що відзначено для Карпат.

Відразу ж після проходження метаморфозу молоді особини деякий час залишаються поблизу водойм, потім мігрують до місць зимівлі. Розміри тіла ювенільних райок при цьому складають усього 15–20 мм. Статевої зрілості райки досягають на 2–4-у році життя при довжині тіла самців 35 мм і самиць 37 мм.

Результати багаторічного мічення цих тварин у дещо західніших ділянках ареалу (Швейцарія) показали,що тут більшість самиць досягає статевої зрілості приблизно у тому ж віці (два роки) при середній довжині тіла 36,7 мм. У Північній Італії та Молдові статеваї зрілість самців настає на другому році життя, самиць — на третьому.

Абсолютна плодючість залежить від розмірів самиці й коливається від 692 до 1872 яєць, відносна (кількість ікринок на 1 г маси самиці) — від 88 до 126.

На відміну від усіх інших видів земноводних України райки добре лазять по вертикальних (у тому числі по гладких) поверхнях і охоче населяють нижній та середній яруси деревних насаджень, піднімаючись на висоту близько 2 м. Їм властива присмерково-нічна активність: вдень вони звичайно тримаються на стовбурах, гіллі, листі дерев, на високій траві, а увечері та вночі спускаються на землю для поповнення запасів води.

Райки характеризуються виразною прив'язаністю до своїх місць перебування. Так, у Нідерландах з помічених мігруючих тварин понад 82% не долали відстані 850 м (хоча найбільша зареєстрована дистанція переміщень після зимівлі становила 12,6 км). Сезон активності триває до вересня–жовтня, після чого райки йдуть на зимівлю, яка відбувається на суші у порожнинах ґрунту, норах, купах каміння, є згадка про зимівлю в дуплах дерев. У працях минулих років стверджувалося про зимівлю більшості тварин у водоймах.

Дослідження особливостей живлення райок у Карпатах показало, що вони живляться головним чином комахами, серед яких жуки-попики (Chrysomelidae) та двокрильці складають 81% і 70,5% раціону відповідно. У цілому можна відзначити, що основа раціону представлена наземними комахами, при цьому частка летючих форм складає істотну частину, досягаючи майже 20–50%. Райки звичайно живляться на суші, при цьому можуть полювати й на високих стеблах.

Порівняння живлення райок з іншими видами безхвостих амфібій,що живуть у тих самих або в сусідніх біотопах (землянка (Pelobates fuscus) та зелені жаби (Pelophilax esculentus complex)), дозволило з’ясувати,що коефіцієнт перекривання (0 — при повному неперекриванні, 1— при повному перекриванні) ніш райки та зелених жаб складає 0,7899, тоді як райок та землянок — лише 0,4008.

Цьоголітків райок виявляли у складі живлення гребінчастих тритонів, дорослих — в озерних жаб, болотяних черепах, водяного і звичайного вужів та багатьох птахів: воронових, фазана, крижня, сірої чаплі тощо.

Незважаючи на те, що райка в межах свого ареалу нерідко трапляється у населених пунктах, усе ж такі антропогенні фактори, як зникнення лісонасаджень, забруднення водойм і т. ін. призводять до зменшення чисельності популяцій. Інші причини зникнення виду можуть бути пов’язані з будівництвом гідроспоруд, як, наприклад, на Південному Бузі в Миколаївській області, в результаті чого прогнозується затоплення заплавних ділянок та нижнього ярусу каньйону річки. Багаторічні дослідження популяцій цього виду в західних ділянках ареалу (Німеччина) дозволили дійти висновку про те, що відсутність в наш час райок у деяких місцях пов’язана з двома основними причинами: зникненням нерестових водойм та забрудненням середовища.

Вид занесено до Додатку II «Конвенції з охорони дикої флори і фауни та природного середовища існування в Європі» (категорія «види, що підлягають особливій охороні») та до «Червоної книги хребетних Міжнародного союзу охорони природи (МСОП)» (категорія «відносно благополучні види»).

 

Природні території, що підлягають особливій охороні

 

На виконання Закону України „Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки”, державним управлінням екології та природних ресурсів в Рівненській області проводиться постійна робота щодо розширення існуючої мережі природно-заповідного фонду області.

В області була розроблена затверджена рішенням обласної ради „Програма розвитку природно-заповідного фонду Рівненської області на 2009-2012 роки”, якою передбачено система заходів, спрямованих насамперед на збереження унікальних і типових ландшафтів, інших природних комплексів, біологічного різноманіття, в тому числі генофонду рослинного і тваринного світу, а також на підвищення ролі заповідних територій у розробці наукових основ раціонального природокористування та охорони природи в регіоні, розвитку природознавчих наук, здійсненні моніторингу навколишнього природного середовища, посиленню екологічного та патріотичного виховання населення. Виконання програми дасть змогу зміцнити, розширити та оптимізувати існуючу мережу природно-заповідного фонду області відповідно до європейських вимог, забезпечити її подальший комплексний розвиток, зберегти типове і унікальне ландшафтне й біологічне різноманіття Рівненської області.

 

В області розроблена та затверджена  сесією Рівненської обласної ради   „Програма розвитку природно-заповідного фонду та формування регіональної екологічної мережі Рівненської області на 2010-2020рр.” . Програмою передбачено створення на території області 2 національних природних парків („Нобельський” – в Зарічненському районі, „Надслучанський” – в Березнівському районі)  та ряд  інших об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного і місцевого значення.  Також, передбачено винесення в натуру об’єктів природно-заповідного фонду області, проведення моніторингових обстежень та  створення автоматизованих інформаційних банків даних природно-заповідного фонду області, формування екологічної мережі, створення регіональних ландшафтних парків.

До репрезентативної мережі області віднесено ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об’єкти, які мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу довкілля. Область за рівнем заповіданості входить в п’ятірку кращих по Україні. За оцінкою багатьох спеціалістів відсоток заповіданості Рівненщини мав би бути ще більшим - не менше 10 %.

Зважаючи на унікальність природних комплексів Рівненщини, виявлення в минулі роки нових місць зростання видів рослин, занесених до Червоної Книги України, можливості по розширенню природно-заповідного фонду області ще не вичерпані

Використана   література:

1. Цеханська  О. Ф. Україна. Живий  світ/ О. Ф. Це ханська, Д. Г. Стрєлков.- Х.: Видавництво 2 Ранок», 2008.

 

2. Червона  книга  України. Вони  чекають  на  нашу  допомогу. /Упорядники о. Ю. Шапаренко, с. О. Шапаренко- 3 – є  вид.  із  змінами.- Х.: торсінг  плюс, 2009.

 

3. Собко в. Г. Стежками  Червоної  книги.- 2 – Ге  вид., допов.-К.: Урожай, 2007.

 

Матеріал  підготувала :

Бібліотекар  районної  бібліотеки  для  дітей  М. З. Дуляницька